Ad Fontes

 

Будівництво метро у Харкові

Харків. Шістдесяті роки. Місто активно забудовується. Заселяються нові житлові масиви. Але з кожним роком все гостріше постає транспортна проблема. Трамваї, тролейбуси, автобуси давно не справляються зі зростаючими пасажиропотоками.  Харків’ян вже більше мільйона. Очевидним стає факт, що без позавуличної транспортної системи проблему перевезення не вирішити. Але попередні розрахунки показують, що ні швидкісний трамвай, ні монорельс не вирішать існуючу проблему. Єдиним виходом із ситуації стає будівництво метрополітену.

Харків стає шостим містом у Радянському Союзі і другим в Україні, де з’являється метро. Його урочисто відкривають у серпні 1975–го.  Але цій довгоочікуваній події передує сім років будівництва…

У квітні 1968-го прийнято рішення про будівництво першого пускової ділянки, у травні  – створено інститут “Харківметропроект”, який розробляє необхідну проектну документацію. І нарешті у червні  до Харкова прибувають метробудівці з Баку та Києва – міст, де вже було метро, гірники з Донецького і Підмосковного вугільних басейнів.

Перший стовбур, який символізує  початок будівництва,  урочисто закладають 15 липня 1968 року на вулиці Слов’янській, недалеко від Південного вокзалу.

Від Південного вокзалу до заводу “Електроважмаш” вирішено прокласти і трасу першої черги метрополітену.  У той час основний напрямок пасажирських перевезень проходив з заходу на схід: саме тут багато промислових підприємств, великі житлові масиви, залізничні і автостанції, центр міста.

Між іншим, станцію “Комунальний Ринок” (нині “Центральний Ринок”) спочатку планували зробити в районі Благовіщенського собору, а станцію, яка нині називається “Радянською”, – там,  де нині розміщається  торговий “СІТІ ЦЕНТР”. В ході подальших досліджень на заході трасу метрополітену вирішили продовжити до району Холодної Гори і там побудувати кінцеву станцію – тоді її називали “Свердлова “; станцію “Комунальний Ринок” вирішили перенести ближче до самого ринку, а станцію “Центр”(нинішню «Радянську»)  до площі Тевелєва (зараз – площа Конституції).

Першу лінію урочисто здали в експлуатацію 23 серпня 1975 року. Нині Харківське метро – це три лінії, довжина їх близько тридцяти п’яти кілометрів, 28 підземних станцій. Нині йде будівництво дільниці третьої лінії на Олексіївський житловий масив.

 

 

Тетяна  Анциферова

Вже стали хрестоматійними кадри завершення Олімпіади-80: під звуки пісні «До свиданья, наш ласковый Миша» в небо відлітає Олімпійський Ведмедик, багатотисячні Лужники і крупним планом – засмучені обличчя гостей і спортсменів.

Пісню виконували Лев Лещенко і Тетяна Анциферова – одна з найпопулярніших тоді співачок. Інакше б їй не довірили пісню, яку транслювали мало не на весь світ! Анциферову затверджували аж у ЦК КПРС, віддавши перевагу перед не менш тоді популярними Валентиною Толкуновою та Людмилою Сенчиною.

За кілька років до «Ведмедика» голос Тетяни пролунав з кіноекрану. Пісні у фільмі «31 червня» начебто мала виконувати Алла Пугачева, але режисер поставив завдання: Це пісні казкової принцеси. Потрібна зовсім інша тональність – цнотлива, дівоча, немов з іншої реальності .

І композитор Олександр Зацепін завдання виконав – голос принцеси відшукав аж у закарпатському Ужгороді! Голос належав юній Тетяні Анциферовій, яка працювала у місцевій філармонії. Космічне звучання голосу, немов з далеких світів, вразило Зацепіна. Як раз для фантастичного фільму!

До Закарпатської філармонії Тетяна потрапила вже маючи серйозний досвід  солістки ансамблів. Анциферовій подобалось експериментувати – американський джаз-рок з елементами української національної музики – це її. Вона вже встигла попрацювати в Києві, закінчила Харківське  музично-педагогічне училище,  співала в ансамблі студентів Харківського інституту радіоелектроніки. Її перша рок-група ВІА “Лелеки” при Будинку культури “Будівельник”, який недалеко від Холодної Гори, де мешкала  родина Анциферових.

Проте нині  у нечастих інтерв’ю співачку здебільшого запитують не про роки харківської юності, а про те, як склалася її доля після «31 червня», коли вона зненацька зникла з екранів. Ходили чутки, що Анциферова емігрувала за кордон, що Алла Пугачева побачила в ній конкурентку з унікальним голосом і перекрила шлях на естраду. Насправді Анциферова хворіла, навіть втратила голос, але залишилася вірною музиці. Її перший альбом вийшов лише у дев’яності. До речі, унікальний голос Тетяни Володимирівни непоставлений. Переконана, що поставлений голос – це психологічна залежність. Цьому вчить і своїх учнів. З легкої руки Тетяни Володимирівни на естраду пробилися і хлопці зі «Smash!!» і Пелагея, тоді дев’ятирічна дівчинка і Рома Жолудь, який брав у Анциферової приватні уроки. Можливо, що самобутність і неповторність вони перейняли від Тетяни Анциферової.

 

 

 

 

Юнона Карева

ЮНОНА – давньоримська богиня, цариця небес, дружина громовержця Юпітера. Вона дарує хорошу погоду і покровительствує  жінкам у шлюбі.

Рідкісне ім’я римської богині, яке носила актриса Юнона Карева, широкому глядачеві відоме мало, але фільм її чоловіка-режисера Станіслава Говорухіна – «Місце зустрічі змінити не можна» знає кожен. Так само як і її маленьку роль  у цьому фільмі –  роль громадянської  дружини підозрюваного у вбивстві Груздєва. Карева грала Галину Желтовську. Згадали?

В останні роки про Юнону Кареву більше говорили як про талановитого театрального педагога. Серед її учениць – Чулпан Хаматова. Саме Юнона Іллівна порадила талановитій «маленькій бандитці», як вона називала Чулпан,  продовжити навчання у Москві.  Так само як колись Олександр Крамов, відомий харківський режисер і педагог, порадив Юноні їхати вчитися на актрису лише до столиці! З власної волі відірвати від себе талановитого учня, відправити його вчитися до Москви, та ще допомогти в цьому – на таке зважиться далеко не кожен педагог.

Щоправда, студенткою Юнона  носила  інше прізвище – Каражеляскова. Її батько – архітектор Ілля Фрейдман, який після війни відновлював зруйнований Харків,  наполіг, щоб дочка взяла болгарське прізвище матері, бо вкотре в країні починалися гоніння на євреїв. Але прізвище Каражеляскова  для сцени не було милозвучним. Юнона його скоротила і стала Каревою.  Під цим псевдонімом  вперше   вийшла на сцену Казанського драматичного театру імені Качалова, де стала служити після Щепкінського училища.

На сцену Юнона Карева виходила майже сорок років. Сотня з лишком ролей. Любов казанської публіки. Звання. Але однозначною перевагою її творчого життя була педагогіка. З  сімдесятих років Карева  викладала акторську майстерність у Казанському театральному училищі. Її син Сергій Говорухін, режисер і журналіст,  багато років умовляв матір переїхати до нього в Москву. Але Юнона Іллівна не погоджувалася: «В учнях сенс мого життя» –  казала вона. А ще сенсом її життя був її син. Коли півтора роки тому, Сергій  несподівано помер, це дуже підкосило здоров’я літньої жінки. До свого вісімдесятиріччя Юнона Карева не дожила кількох тижнів.

 

 

 

 

ЄВГЕН  МАМУТ

Спецефекти до цілої низки голівудських фільмів – це його рук справа.  «Блакитна лагуна», «Брудні танці», «Матриця», «Хижак». За роботу в останньому,  з Арнольдом Шварценеггером у головній ролі, отримав ОСКАРА. В Голівуді його звуть Юджином. А взагалі то він  –  Євген. Євген Мамут.

За освітою він технік-електрик, токар четвертого розряду. На аматорській кіностудії при Палаці студентів ХПІ  робив фільми. Там,  сорок років тому  вперше зняв комп’ютерну анімацію.  Уявіть, 1973 рік і… 3D. Там же придумав геніальний за своєю простотою метод створення хроніки: по чорно-білій плівці потопталися ногами, тисячу разів прогнали через проектор, щоб домогтися подряпин, – і вийшkо на «Ура!». Пізніше цей метод Мамут застосував у фільмі Вуді Алена «Зеліг». Головні герої в ньому органічно вживилися в Нью-Йорк двадцятих.

Ефектні стрибки і падіння героїв «Матриці», які ніби зависають у повітрі на кілька митей, вдалося відобразити на екрані з допомогою ста двадцяти двох кінокамер, розташованих по колу. А ще він придумав «булліт-ефект» – ефект сповільненої кулі

Євген Мамут опинився в Америці наприкінці сімдесятих – коли ера комп’ютерних спецефектів тільки починалася. Перед тим, як отримати Оскара,  пройшов типовий шлях голлівудського визнання: орудував шваброю, чистив плівку. Коли «підвищили» до оператора комбінованих зйомок на трюкмашині, мало не щодня став «діставати» господаря різними пропозиціями типу: давайте зробимо інакше, підемо на експеримент, є ідея. Так він додумався до «еластик-ефекту», коли без будь-якої комп’ютерної графіки на екрані ростягається якийсь один  предмет, а все інше не змінюється.

У Харкові у вісімдесяті  ім’я Мамута – «зрадника і ворога народу», який «втік» на Захід,  навіть вирізали з титрів при демонстрації аматорських кінофільмів. За іронією долі саме в той час Мамут сидів за розрахунками і експериментував з «Хижаком». Втілював в життя розпливчасту ідею Кінокомпанії «20 століття Фокс» про те, щоб зробити героя, який, «коли рухається – видно, а коли не рухається, – немає».  За «Хижака» Євген Мамут і отримає Оскара.

Нині творець спецефектів живе в штаті Массачусетс, де навчає студентів мистецтву мультиплікації. Коли рік тому приїхав до Харкова після тридцяти чотирирічної перерви на фестиваль «Харківський бузок»  – здивувався побаченому. «Коли я їхав звідси – в Харкові ще не було хмарочосів».

 

 

 

 

3 липня 1906 року – вулицями Харкова пішов  електричний трамвай

3 липня 1906 року в Харкові відбулася довгоочікувана подія! Вулицями міста пішов електричний трамвай! Відкриттю передував урочистий молебень, після якого  керівники міста проїхали в новому вагоні до Павлівської площі.

Електричний трамвай великому слобожанському місту був потрібен давно. З 1882 року Харковом їздила лише примітивна конка:  худі шкапи тягали по центру маломісткі вагони в той час, як вулицями Києва, Москви,  Львова вже дзвеніли трамваї, пущені там ще наприкінці дев»ятнадцятого століття.

Однією з істотних причин, чому в Харкові затримували пуск  електричного трамваю, були серйозні розбіжності міської управи і Бельгійського товариства, дякуючи якому у Харкові з»явилася конка. Але бельгійці вважали  трамвайне господарство  в містах Російської імперії своєю вотчиною і не збиралися поступатися монополією.

Проте перша в Харкові трамвайна лінія на відміну від багатьох трамвайних систем російських міст належала, не бельгійцям, а самому місту. Конфігурація ж маршруту була дивною.  Трамвай їхав так: з Павлівської площі (зараз – це площа Рози Люксембург) до Балашовського вокзалу по вулиці Петінського (нині – Плеханівська), вулиці Зміївській (нині- проспект Гагаріна), Нетеченській, провулками Подільського і Костюринським (нині вони складають вулицю Гамарника).

У конфігурації маршруту є пояснення: згідно договору з Бельгійським товариством кінно-залізничних доріг трамвайні рейки мали не перетинати кінні. А конка, на той час окупувала головний радіус міста «Вокзал – Павловська Площа – Кінний ринок».

Бельгійці так і не пробачили появи у Харкові трамвая – він склав серйозну конкуренцію конці. Тому відносини між концесіонерами та містом періодично накалялися. Доходило аж до бійок між найнятими людьми і робітниками, які прокладали трамвайні лінії.

Був випадок, коли дирекція конки відправила скаргу у Міністерство внутрішніх справ про “самовільні дії” міського управління, маючи на увазі будівництво трамвайних шляхів. На скаргу відповіли: до рішення суду припинити прокладання трамвайних ліній. Тоді Харківський міський Голова Олександр Погорелко їде до Петербургу, зустрічається з Петром Столипіним і міністр повністю стає на бік харківського міського управління –  вирішує продовжувати будівництво трамваю.

До 1914-го року в Харкові проклали аж шість трамвайних маршрутів.

 

 

 

1 липня 1939 року – у Харкові  відкрився  ляльковий театр

 

Площа Конституції, 24. Нині тут знаходиться Харківський державний театр ляльок. У бекетівській будівлі на вулиці Тевелєва (як у радянські часи називалася площа Конституції ), театр розміщався вже  через три роки після свого відкриття. Але знову повернутися у центр Харкова вдалося лише через чверть століття.

Харківський Театр ляльок відкрився 1 липня 1939-го. Підставою стали серйозні документи –  розпорядження Всесоюзного комітету у справах мистецтв при Раді Народних Комісарів СРСР  і Постанова виконавчого комітету Харківської обласної ради депутатів трудящих.

Появі театру передує чимала передісторія роботи лялькових колективів у Харкові. У двадцяті-тридцяті роки в місті їх працює декілька. Це театр маріонеток Джунковского і Белорусової; Театр ляльок Овчиннікова – «Петрушка»;  Харківський державний Показовий театр ляльок,  створений на базі  Петрушки». Кілька років поспіль він характеризується як один з кращих лялькових колективів країни. Його навіть перейменовують на Всеукраїнський Показовий театр ляльок. Якийсь час до війни тут працює актором і майбутній реформатор харківського лялькового театру Віктор Афанасьєв.

А режисером Показового театру стає Йван Шаховець. Коли через наклеп він змушено кидає своє дітище, замість нього організовує Транспортний театр ляльок. Його адміністратором стає Олександр Струменко. Саме Олександр Миколайович через кілька років і очолить театр, який нині відомий як Харківський державний академічний театр ляльок. П’єсою Струменка “На волі” і відкривається перший театральний сезон.

Постійного приміщення театр  не має. Творче життя проходить на колесах, а вірніше на ногах – колеса тільки у тачки, на якій перевозять ляльок і декорації. Штат невеликий – близько двох десятків чоловік. Проте незважаючи на відсутність стаціонарної сцени і фактичну “бездомність”, театру присвоюють ім’я Надії Крупської.

Стаціонарне приміщення театр отримує у 1941-му. Площа Тевелєва, 24. Але війна плутає всі карти.  Театр евакуюється в Киргизію. Коли повертається –  знову працює як пересувний. Вистави проходять в Будинку вчителя, у театрі Естради й мініатюр. Пізніше переїздить у павільйон на Комунальному ринку.

Нова ера Харківського театру ляльок починається у 1952-му. Вона пов’язана не лише з іменем нового художнього керівника театру Віктора Афанасьєва, а й з переїздом у нове приміщення по вулиці Красіна, 3. На цілих 15 років. Вже після Красіна театр переселяють на нинішню площу Конституції, 24. Тут він знаходиться понині  і вже  п’ятнадцять   років справедливо носить ім’я  не Надії Крупської, а  Віктора Афанасьєва, який вивів український ляльковий театр на новий рівень мистецтва.

 

 

 

Володимир Крайнєв

«Любов’ю до  театру я зобов’язаний Юрському,  любов’ю до балету – Баришнікову, а любов’ю до класичної музики –  Володі Крайнєву», –  так сказав сатирик Михайло Жванецький.

Взагалі піаністу Крайнєву зобов’язаний багато хто  – талановиті діти, які знайшли себе на його конкурсі, численні учні, любителі музики з різних країн світу. І навіть його дружина, заслужений тренер з фігурного катання Тетяна Тарасова. Адже ідея створення знаменитого театру на льоду «Все звезды» належить саме її чоловіку-піаністу.

«Просто мені важко комусь відмовити», – іронічно пояснював свою надзвичайно активну діяльність один з кращих музикантів сучасності, який здобув світову славу, виступаючи з уславленими оркестрами, видатними диригентами й солістами.

За власним зізнанням Володимира Всеволодовича, він –  максималіст і  багато що робив згідно свого прізвища. Наприклад, сто тридцять концертів за сезон – в його стилі. Або зачарувати зал, не застосовуючи жодних шоу-ефектів. Лише самою енергетикою. «Вулкан емоцій» – це про Крайнєва. Банально, але справедливо. Своїх вихованців теж прагнув довести до піку можливостей.  У Ганновері мав клас з учнями з різних країн.

У Німеччині професор Московської консерваторії Крайнєв опинився у 1994-му. Став професором Вищої школи музики і театру й створив Міжнародний благодійний фонд допомоги юним піаністам.

«Якби я залишився в Москві», – жартував Володимир Всеволодович, – «замість фонду допомоги молодим музикантам,  довелось би створювати фонд допомоги Крайнєву».

Талант Володимира  Крайнєва проявився ще в музичній школі Харкова, куди він вступив п’ятирічним хлопчиком. До Харкова мати-лікар повернулася з сином з Красноярська, де була в евакуації. Через багато років у 1992-му, всесвітньо відомий піаніст Крайнєв вирішить організувати Міжнародний конкурс юних піаністів у місті, де колись познайомився з музикою. Конкурс Володимира Крайнєва у Харкові став точкою відліку для міжнародної кар’єри багатьох здібних молодих музикантів.

Тепер одному з них, піаністу Олександру Романовському, який вже давно працює в Італії, після смерті  Володимира Крайнєва, Тетяна Тарасова, довірила організацію харківського музичного конкурсу. Дванадцятий Міжнародний конкурс юних піаністів Володимира Крайнєва має відбутися у Харкові вже через рік.

 

 

Заснування  ХАІ

Кінець двадцятих-початок  тридцятих років… Цей період увійшов в історію як час справжньої авіаційної лихоманки. Чи не щодня з’являються повідомлення про чергові рекорди в перельотах. За лічені роки літальні апарати змінюють свій примітивний вигляд на досконаліший. Підвищується потужність і надійність авіаційних двигунів. Кількість найрізноманітніших конструкцій літаків із застосуванням останніх новинок авіаційних наук ростуть як гриби після дощу. На початку тридцятих років Радянський Союз переживає справжній авіаційний бум.

Країна гостро потребує авіаційних фахівців. Їх починають готувати в Харкові. У 1930-му році тут засновано авіаційний інститут. Спочатку в ньому лише два факультети – літакобудування і двигунобудування. На них вчиться шістдесят дев’ять студентів, а  предмети їм  читають лише дванадцять викладачів.  Проте розвивається інститут   надзвичайно швидкими темпами. Вже у 1932 році злітає перший у Європі пасажирський літак зі складаним шасі ХАІ-1, розроблений студентами та викладачами Харківського авіаційного інституту. Літаки і планери, створені в стінах ХАІ, встановлюють світові рекорди.

До початку сорокових років в інституті вже більше тисячі студентів, працював дослідно-конструкторське бюро, активно ведуться наукові дослідження. Розвиток інституту перериває напад фашистської Німеччини на СРСР. Півтисячі викладачів та студентів ХАІ йдуть на фронт, а в бойових діях беруть участь розроблені в інституті бомбардувальники.

Коли Харків займаються фашисти, інститут евакуюють в Казань, де він продовжує готувати фахівців для авіаційної промисловості. Повертають інститут у Харків вже після звільнення міста, у 1944-му. Відновлють зруйновані війною корпуси майже вісім років. У радянські часи ХАІ включають у число двадцяти шести  базових вищих навчальних закладів всього Радянського Союзу. Спеціалізація інституту постійно розширюється.

Нині університет займає окрему територію міста в лісопарковій зоні. Це майже двадцять пять гектарів, на якій розташовано  навчальні корпуси, науково-дослідні інститути, лабораторії, бібліотека.

За роки свого існування університет підготував більше п’ятдесяти тисяч інженерів. Серед фахівців з вищою освітою, які працюють в авіаційно-космічній галузі України, вісімдесят відсотків – випускники ХАІ.

 

 

 

Христина  Алчевська

Її педагогічна діяльність – а це понад п’ятдесят років – визнана в усьому світі. ХРИСТИНА ДАНИЛІВНА АЛЧЕВСЬКА. Вона змогла заснувати в Харкові недільну жіночу школу, коли жіноча освіта не заохочувалася. Завдяки її зусиллям в місті з’явилося Товариство грамотності. Вона сприяла створенню першої громадської бібліотеки. Проте власні знання отримувала самотужки і безсистемно. Як не дивно її батько – вчитель повітового училища, був проти  жіночої освіти.

…Ще дівчинкою Христина Журавльова   поставила собі за мету «навчити як можна більше жінок грамоти» і дотримала свого слова. Коли вийшла заміж за  банкіра і промисловця Олексія Алчевського, переїхала з чоловіком до Харкова  і заснувала приватну жіночу школу. П’ятдесят служниць, швачок, фабричних робітниць вчилися тут безоплатно.  Алчевська разом з колективом педагогів-сподвижників  викладала безкоштовно.  На її запрошення свої предмети  в жіночій школі читали навіть такі серйозні вчені як історик Багалій та фізіолог Данилевський.

Разом з чоловіком, який у всьому її підтримував, Алчевська подолала безліч адміністративних перепон. Школу кілька разів намагались закрити, начебто, через те,  що офіційного права на викладацьку діяльність Алчевська не мала через відсутність диплома. Врешті через вісім років активної викладацької діяльності,  Христині Данилівні довелось таки скласти екзамени з російської мови, арифметики і Закону Божого, щоб отримати диплом,  а з ним і право викладання.

Дякуючи Алчевській,  у Харкові з’явилася і  перша громадська бібліотека (нині це наукова бібліотека імені  Короленка). Христина Данилівна популяризувала українську мову (хоча сама говорила російською), народну пісню, творчість Тараса Шевченка. У власній садибі, у 1899-му році, встановила перший у світі пам’ятник Кобзарю.

Принципи навчання й виховання у школі Алчевської, де кількість учениць з часом дійшла до півтисячі, були відомі не лише в Росії,  а й за її межами. За прикладом  харківської школи подібні заклади виникли ще в кількох містах Російської Імперії, в тому числі у Москві.

Алчевська  займатися благодійністю та просвітою народу майже шість десятиліть. Лише за рік до своєї смерті  вісімдесятирічна Христина Данилівна припинила викладати у  школі, яку вона створила.

 

 

 

Ілля Слатін

Наприкінці двадцятого століття великий Чайковський відвідав Харків. Петро Ілліч оцінив, що для провінційного в багатьох відношеннях міста,  його музичне становище – на висоті: музично розвинена публіка, непоганий Оперний і віртуозний симфонічний оркестр. Це все було заслугою Іллі Слатіна, з іменем якого пов’язана історія розвитку музичної культури дореволюційного Харкова.

Подвижник музичного мистецтва, Ілля Ілліч не раз організовував у Харкові концерти видатних музикантів сучасності. Багато з них, які були його близькими друзями, часто  гостювали в його невеликому особняку   на Пушкінській, 55. Крім того, спілкування з авторитетними музикантами  – Чайковським, Рахманіновим чи Рубінштейном – допомагало Слатіну вирішувати безкінечні труднощі, пов’язані, як він сам висловлювався,  «з насаджуванням музичної культури» у місті, де пройшло  його дитинство.

Саме на користь Харкова Ілля Слатін відмовився від блискучої зарубіжної кар’єри. Він навчався у Німеччині спочату на піаніста, але пізніше показав себе як  неперевершений диригент. Композитор Ріхард Вагнер   навіть подарував йому диригентську паличку. Сучасники відзначали, що Слатін був невтомним диригентом. Невтомність вирізняє і всі його починання на благо музичної освіти.

…Повернувшись до Харкова, він організовує у Харкові музичні класи. Пізніше  на їх базі з’являється музичне училище – на кошти харківських меценатів куплено будівлю, яка дотепер знаходиться на перетині Полтавського шляху і Ярославської  вулиці. Коли вирішує створити власний симфонічний оркестр, авторитетний в музичних колах Ілля Ілліч, запрошує на роботу відомих музикантів з Європи, Петербурга, Москви, оскільки педагогів, здатних забезпечити підготовку для оркестру кваліфікованих кадрів, у місті було недостатньо. Поява консерваторії у Харкові,  у 1917-му році,  стає піком подвижницької історії Іллі Слатіна, який заснував, підняв і довго тримав на неприродно високому для тодішньої Росії рівні систему музичної освіти в Харкові.

Останнє десятиліття Ілля Ілліч жив усамітнено. Його три сини-музиканти  емігрували за кордон. Будинок на Пушкінській, 55  закріпили за ним довічно. І в оселі, куди на зламі віків навідувалися найвідоміші музиканти Імперії,  Ілля Слатін давав приватні уроки.

 

 

 

Cтрата польських офіцерів у лісопарку

Шостий квартал лісопарку Харкова  називають цвинтарем польських офіцерів.  Тут  покояться й  останки батька відомого польського режисера Анджея Вайди. Капітана Якоба Вайду разом з іншими польськими військовими вбили пострілом в потилицю  в підвалах  Харківського НКВС навесні 1940-го.

…За кілька місяців до цього  Німеччина і Радянський Союз домовилися між собою про розподіл Польщі. Коли Червона армія зайняла частину Польщі, всіх захоплених в полон офіцерів відіслали  в три табори. Там патріотично налаштовані польські офіцери висловлювались, що Польща буде ще існувати в колишньому вигляді, намагалися провести молебень. Наслідки такої поведінки не змусили себе довго чекати…

Технологію знищення польських офіцерів відпрацювали детально згідно найвищого розпорядження. Прямо з залізничного вокзалу поляків привозили в підвали Управління НКВС, яке розташовувалося у Харкові на вулиці Дзержинського. Офіцерів виводили з камер по одному, звіряли анкетні дані і стріляли в потилицю.

Масові розстріли в підвалах Харківського НКВС тривали більше місяця – від п’ятого  квітня до дванадцятого травня 1940 року. Щоночі чекісти розстрілювали до двохсот поляків. На вбивство однієї людини вистачало двох хвилин. З підвалів трупи відвозили до місця поховання — у Лісопарк,  за дванадцять кілометрів від центру міста, де заздалегідь були викопані ями. Нині тут покояться тіла трьох з половиною тисяч польських офіцерів  та трьох тисяч громадян Радянського Союзу. У двотисячному тут зведено Меморіал жертвам тоталітаризму. Над могилами на цвинтарі стоять хрести – католицькі й православні…

Пам’ять свого батька Якоба Вайди, відомий польський режисер вшанував, коли   п’ять років тому приїхав до Харкова і відвідав Лісопарк, де похований капітан Вайда. До того  переконаний, що батько лежить на Смоленщині, у Катинському лісі, .

…Колись Анджей Вайда дав собі слово  приїхати до Харкова на могилу батька тільки після того, як зніме фільм про польських офіцерів, розстріляних чекістами, історія яких довгі роки залишалася державною таємницею.  Містом української прем’єри номінованої на «Оскар» стрічки «Катинь»,  Анджей Вайда обрав тоді Харків не випадково. Тут навесні сорокового року була своя Катинь.

 

 

Пересадка  нирки

Сьогодні хірурга Юрія Вороного називають Прометеєм трансплантології, який на початку п’ятдесятих у своїй публічній лекції про проблеми та перспективи цієї медичної галузі, не міг не згадати, що 3 квітня 33-го  року в місті Харкові, вперше в світі пересадив нирку.

 

Олександр Волков

У невеликому місті Чугуїв Харківської області народився перший у світі космонавт у другому поколінні. Його батько, Олександр Волков, у космос літав тричі. Третій же  політ сьогоднішнього героя «Аd fontes» і Героя Росії Сергія Волкова  запланований на 2015 рік.

Проте він, син космонавта,  в  дитинстві навіть не мріяв про космос. З трьох років хотів стати льотчиком. Від того моменту, як батько, тоді льотчик-інструктор Харківського училища Олександр Волков, взяв сина з собою на аеродром. Після цього  Серьожа Волков не сумнівався, що в майбутньому буде  військовим льотчиком і ні ким іншим!

Переломним став третій курс авіаційного училища. Але тихою мрією  про космос Волков не ділився  навіть з батьком.  Рапорт, аби бути прийнятим в загін космонавтів, він написав вже будучи професійним льотчиком. Такі   рапорти  тоді поступили від семи сотень його колег. Але взяли лише сімох. Волков-молодший був серед них.

Сьогодні Сергій Волков зізнається, що той час навчання  був  надскладним у його житті. В\есь час був змушений доводити, що не гірший за батька, з яким його порівнювали інструктори, і який, будучи  командиром загону космонавтів, кинув посаду тільки-но в загін прийняли сина – адже  родичі не можуть служити в одному підрозділі.

«Мені здається, досить довго порівняння було не на мою користь. Я зі шкіри геть ліз, щоб робити все краще за нього. Це постійна внутрішня планка, яка не стає нижчою з роками», – каже сьогодні керівник російським загоном космонавтів Сергій Волков.

Всі його найближчі плани нині пов’язані з  підготовкою до третього польоту, який заплановано на другу половину 2015-го. А щодо мрій, то  Сергій Волков із задоволенням полетів би на Місяць.

Про колосальне навантаження і постійний ризик, які супроводжують штучну й елітну, хоча небезпечну професію космонавта,   Олександр Волков знав з власного досвіду і розповідав про це сину. Проте це не стало перешкодою на його шляху в космос.  Тепер вже Сергій Олександрович проти того, аби його сини стали космонавтами. І все ж таки цілком ймовірно, що через кілька років, прізвище Волкових  зазвучить як прізвище династії космонавтів вже у третьому поколінні

 

 

Микола Барабашов

Про астрономію він мріяв з дитинства. Любов до зірок у ньому спалахнула під впливом наукової фантастики, якою він захоплювався все життя. І першу серйозну астрономічну статтю написав та опублікував у п’ятнадцять років.

Його батьки були далекими від астрономії, хоча й освіченими людьми. Павло Барабашов за фахом  – очний лікар, працював у знаменитій клініці Гіршмана.  Мати – музикант. Микола Барабашов і сам вивчився грати на скрипці, але його покликанням стала астрономія.

Доленосною  в  житті  Барабашова стала книга Камілла Фламмаріона «Мальовничий  Всесвіт», яка представляла автора не тільки вченим, а й справжнім поетом Космосу. Юний  Барабашов  мріяв  зустрітися з французьким  астрономом і розповісти йому про свої перші спостереження неба, яким він захоплювався. В одну зі своїх робочих поїздок до Франції, батько-лікар  взяв сина з собою і… мрія здійснилася. У декількох кілометрах від Парижа, у містечку Жювізі, де  знаходилася обсерваторія Фламмаріона, Микола зустрівся з видатним астрономом. На завершення довгої бесіди Фламмаріон подарував йому свою книгу з дарчим написом: «Моєму новому колезі Миколі Барабашову від співгромадянина неба».  Окрилений підліток освоїв техніку фотографування Місяця, планет, почав самостійно будувати телескоп, конструювати літальні апарати. Його повідомлення про спостереження Місяця і Марса опублікували у французькому журналі «Астрономія» і в «Известиях Російського товариства любителів міроведенія». А юному вченому було лише п»ятнадцять. На ці дослідження звернув увагу ще один авторитет у «зоряній» галузі –   Костянтин Ціолковський. Листування з Ціолковським теж дуже вплинула на юного астронома.

Так дитяче захоплення наукою і мудрі напутні слова Фламмаріона і Ціолковського визначили майбутнє Миколи Барабашова, який  прославився тим, що заснував харківську школу астрономії, був директором обсерваторії, відкрив планетарій у Харкові. Але головне,  вчений астроном Микола Барабашов вирізнявся своїм даром інтуїтивних відповідей на питання, які стосувалися досліджень небесних тіл.

 

 

 

Володимир Бурлюк

Брати Бурлюки  – особливе суцвіття талантів у вітчизняному мистецтві початку століття. «Ад фонтес» на початку цього року розповідав про старшого з братів, Давида Давидовича. Поету і художнику, натхненнику й ініціатору багатьох починань в історії російського авангарду, доля подарувала довге життя; два молодших брата, художник Володимир і поет Микола, загинули тридцятирічними. Проте зуміли залишити після себе спадщину, яка забезпечить їм почесне місце в історії російської культури 20 століття.

Володимир  став вчитився живопису в Парижі, дякуючи старшому братові. Саме Давид, який був заводієм у клані Бурлюків, відвіз до столиці мистецтв вісімнадцятирічного Володимира, який вже встиг “понюхати пороху” на російсько-японській війні. В Парижі він  вступив до Школи красних мистецтв і почав професійно займатися живописом. Крім Парижу молодший Бурлюк  вчився в Мюнхені, Києві, Одесі, Пензі.

А свої “художні університети” проходив швидше на виставках – брав участь у багатьох знаменитих показах. Його виставкова  діяльність почалася в 1906 році, на черговій виставці картин Товариства харківських художників.

Володимир Бурлюк належав до авангардистів, які  проголосили картину самостійним, автономним організмом, що покликаний не наслідувати дійсність своєю зовнішньою правдоподібністю, «а служити вираженням відчуттів та інтелектуальних переживань художника». Так писали критики.  В процесі створення несподівані, дивні картини Бурлюка все більше і більше звільнялися від сюжету, моделі, літературної фабули і перетворювалися на колірну композицію, підвладну своїми власними законами.

Живопис Володимира Бурлюка, розкривав його шалений творчий темперамент. Монументальні образи на початку двадцятого століття майже всі художники писали у грубуватій формі. Але тільки описання роботи Володимира Бурлюка над фактурою полотна стало хрестоматійним. Очевидець-колега розповідав, як Бурлюк брав полотно, виволікав його на вулицю і жбурляв у рідкий бруд. А потім на “обробленому” таким чином полотні, перекривав густим шаром фарби присталі до поверхні грудки глини та піску».

Мистецьким пошукам авангардиста Володимира Бурлюка завадила війна. Спочатку завадила, а  потім і взагалі їх припинила. Молодший з Бурлюків загинув на фронті Першої світової у 1917-му році.

 

 

Харківський  аеропорт

Історія цивільної авіації України бере свій початок у Харкові. Саме у Першій столиці 26 березня  1923 року  засновано акціонерне товариство «Укрвоздухпуть». Аби організувати   пасажирські авіаперевезення налагодили регулярні повітряні сполучення в напрямках Полтава – Київ і Кіровоград – Одеса, а через кілька років – міжнародні рейси в Тегеран.

Добровільно-примусовими внесками до кінця 1923-го на авіацію зібрали триста тисяч карбованців золотом. Харків отримав шість перших цивільних аеропланів «Комета-2», закуплених разом з моторами і запасними частинами у закордонних фірм. Аеропланам присвоїли власні імена на честь міст і профспілок, які  найбільш відзначилися при збиранні коштів: «Харківський пролетар», «Харківський металіст», «Сталінський пролетар», «Донецький шахтар», «Червоний хімік», «Червоний киянин».

Щотижня виконувалися два рейси на Київ і один на Одесу. Літаки літали регулярно, практично без зривів розкладу. Пасажирам забезпечувався досить високий рівень сервісного обслуговування: квитки з доставкою додому можна було замовити телефоном, а на аеродром приїхати в автомобілях «Укрповітряшляху». За рахунок державної дотації встановлювалися штучно занижені ціни в межах половини собівартості (квиток від Харкова до Києва коштував 45 карбованців, а до Одеси – 60

Першу злітно-посадкову смугу побудували на північній околиці Харкова, в районі Сокольників (тепер тут знаходиться авіазавод). А через кілька років на протилежному кінці міста, за селищем Основа, відкрили новий аеропорт. Офіційна назва аеропорту в аеронавігаційних документах – «Харків (Основа)». У передвоєнні роки він служив проміжним пунктом для транзитних рейсів з Москви та Ленінграда на Кавказ і в Крим і був час, коли вважався найкращим аеропортом у Радянському Союзі.

Була створена непогана матеріально-технічна база. У Харкові красувався один з найбільших в Європі залізобетонних ангарів, наречений ім’ям Раднаркому УРСР. Завершилося будівництво першої черги авіамайстерень. В  приміщеннях розмістилися  різні допоміжні служби: складальне, механічне, моторне, малярське, шпалерне відділення, кузня тощо.  До шести наявних «Комет 2» незабаром додалися більш досконалі-«Комети 3».

Однак до моменту розпаду радянської імперії та бетонна злітно-посадкова смуга, і будівлю аеровокзалу в стилі сталінського ампіру прийшли в жалюгідний стан. У 1995 році будівлю аеровокзалу капітально відремонтували, але тільки з 2008-му  почалася комплексна реконструкція і модернізація всього аеропорту.

 

 

 

Харківська конка

«У вагон не допускаються “нетверезі люди, арештанти і особистості, які в результаті неохайності одягу або запаху можуть бути неприємними пасажирам, наприклад, сажотруси, малярі тощо”. Це правила поводження в першому громадському транспорті Харкова. Ним тут користувалися майже чотири десятиліття – до   23 березня 1919-го, коли  рух конки остаточно припинили. Країну охоплював електричний прогрес

Харківська кінно-залізнична дорога перетворилася на перепону для розвитку трамвайного руху. Хоча, коли  тільки з’явилася у місті, була справжньою  дивиною. Тоді в центрі міста проклали дві лінії. Перша проходила  від Південного вокзалу через центр до Кінного ринку. Друга – від нинішньої площі Свободи по Сумській через центр, Мар’їнську, до нинішньої вулиці Жовтневої революції.

Вагон, розрахований на два десятки пасажирів,  рухався рейковою колією. Його  тягла пара коней, керована кучером. Швидкість вагона не перевищувала 6 верст на годину. Тобто дістатися від вокзалу до Кінної площі можна було за 45 хвилин влітку, і  за годину-півтори – взимку. Проїзд коштував 5 копійок. На ті часи – серйозні гроші, якщо враховувати, що середня зарплата робітників не перевищувала 20 карбованців.

Конка працювала до п’ятнадцяти  годин на добу. Щодня перевозила тисячі харків’ян. Але вже до кінця XIX століття перестала задовольняти потреби Харкова в міському транспорті.  Вагони рухались перевантаженими, пасажири гронами висіли на підніжках, хоча це було офіційно заборонено. Коні тягли вагони, вщент заповнені  людьми, не витримували навантажень,  хворіли й швидко гинули…

Конка себе вичерпала задовго до того, як офіційно припинила існувати. Але Харківська влада наприкінці дев’ятнадцятого століття ще  не могла,  як того бажало населення, пустити  вулицями електричний трамвай.  Цього не давав зробити конфлікт  з бельгійськими концесіонерами. Монополісти Харківської конки мали контракт на сорок два роки і не планували миритися з транспортними конкурентами. Проте електричний трамвай таки пішов у Харкові, хоча й пізніше, ніж у Європі. Кілька років вони ходили у місті паралельно. Електричний трамвай і старовинна конка.

Після закриття конки 23 березня 1919-го,  до кінця двадцятих були в ходу її вагони. Аж поки  всі трамвайні лінії не перейшли на широку колію,  вузькоколійні вагони кінно-залізничної дороги через брак рухомого складу чіпляли до вагонів сучасного електричного трамваю.

 

 

Аркадій Аверченко

Він смішив всю Російську імперію своїми творами, але й в житті, всі, хто з ним спілкувалися, сходилися на тому, що Аркадій Аверченко – безжурний життєлюб. Це рідко буває у гумористів. До того ж йому довелося пережити чимало трагічного …

Син небагатого севастопольського торговця з дуже слабким здоров’ям  і  поганим зором, у дитинстві найбільше любив читати, але не вчитися. В результаті письменник Аверченко закінчив лише два класи гімназії. Проте недостатня освіта з часом компенсувалася природним розумом.

В Харкові він проявив його сповна. Тут у газеті «Южный край» вперше надрукували твір двадцятидворічного Аверченко, який з п’ятнадцяти років працював  на нудних посадах – спочатку  молодшим писарем у транспортній конторі Севастополя, а потім  конторником на вугільному заводі у Донецьку. “Це був найбрудніший і найгрубіший рудник у світі, – згадував пізніше Аверчено в «Автобіографії». …… Коли правління рудників було переведено до Харкова, туди забрали і мене, і я ожив душею і зміцнів тілом».

Але широку популярність літератора Аркадій Аверченко здобув у північній столиці. Там він реорганізував журнал  «Сатирикон». Ця назва стала синонімом всього найсмішнішого. Але через кілька років на Аркадія Аверченка обрушилася надзвичайна слава російського Марка Твена! Це сталося після виходу збірки «Веселые устрицы». Протягом семи років «Устриці» перевидавалися більше двадцяти разів! Аверченко визнали «королем сміху»

Ставлення до «короля сміху» і його творів різко змінилося Після Жовтневого перевороту, коли  більшовики визнали «Сатирикон» антирадянським і закрили його. Негативна позиція Аверченко по відношенню до Радянської влади змусила  його емігрувати – Стамбул, Софія, далі –  Бєлград.  У жодному з цих міст Аверченко надовго не залишався, але коли у 1922 року перебрався до Праги  – став почуватися там затишно. У місті свого останнього притулку письменник набув популярності; його творчі вечори користувалися надзвичайним успіхом, а багато розповідей  переклали чеською.

За роки поневірянь Аверченко випустив безліч книг і книжечок, дав неймовірну кількість концертів та інтерв’ю, відгукнувся на великі, малі, випадкові й характерні політичні події. Але вже не був «королем сміху»  – Аркадій Аверченко став хронікером моралі російського вигнанства.

 

 

 

Сергій Щелкановцев

«Харків’яни, земляки та землячки, а також гості нашого виборчого округу! Це я кажу, коротше, ви зрозуміли хто. Називайте мене просто – Сер. Ви жили при комуністах, націонал-патріотах, інших панах, але ви ніколи ще не жили при мені. У нас є шанс. Я нічого не розумію в політиці та економіці, але я знаю одне – люди хочуть жити добре і люди повинні жити добре. Мій девіз – «Добре працюємо – добре відпочиваємо» (втім, перше не обов’язково).

У 1994-му Сергій Щелкановцев, музикант і журналіст, став кандидатом у депутати Верховної Ради України. Висування супроводжувалося скандалами, стьобом, спробами жартувати над здавалося б серйозними речами. Так було з усім, за що б він не брався. Він до всього ставився з іронією, і навіть в найдраматичнішому міг побачити смішне. Завжди провокував і змушував говорити про себе.

Син  симфонічних музикантів, математик за освітою, він став одним з родоначальників харківського рок-руху, пробуючи себе в різних групах. Був період, коли він грав з Олександром Чернецьким. А якось Сера запросили на клавіші в дуже популярну тоді в Україні групу “Фабрика”. Про її рівень говорить той факт, що на фестивалях, що проходили в Києві, Харкові та Донецьку наприкінці вісімдесятих,  нинішні суперзірки “Воплі Відоплясова” виступали у “Фабрики” на розігріві.

Власним проектом Сера стала хеві-металева група «КПП»,  яка брала участь в багатьох українських рок-концертах і фестивалях. Наприкінці вісімдесятих стала організатором і учасником грандіозного «Залізного Маршу по Україні», провела близько сотні концертів.

Але  музикою Сер не обмежувався.  За тридцять сім років життя він встиг зробити немало. Харків запам’ятав його як ведучого програми “Під веселим Роджером”,  його голос звучав на радіо. У середині дев’яностих він навіть відкрив власний магазин музичної атрибутики, що тоді було вновинку. Видавав журнали про музику. Але багато його планів так і залишилося нереалізованими.

Сьогодні йому виповнилося б сорок сім.  Кілька років були розмови про те, щоб у Харкові з’явився пам’ятник Сергію Щелкановцеву, який для харків’ян так і залишився Сером.

 

 

Теодор Попеску

Здавалося б неймовірним, але був випадок, коли він на прохання друга-дресирувальника навчив танцювати навіть слона. Потім розповідав, що процес навчання неповороткої тварини у нього, професійного балетмейстера, не зайняв багато часу. Головне було відчути, на яку пластику прореагує тварина.

Пластика самого Теодора Попеску була неперевершеною. Хоча став танцюристом несподівано навіть для себе. Соліст дитбудинківського духового оркестру прийшов на іспити до Київського музичного училища з твердим бажанням стати сурмачем. Але переплутав двері і потрапив на вступний іспит … до танцюристів. Прохання екзаменаторів виконати деякі вправи, пов’язані з балетом, не викликали в нього підозр. А ось їх виконання виявило, що у майбутнього сурмача гарні дані для занять танцями.

Коли через рік над юним Попеску нависла загроза відрахування з балетного, він став доводити, що зможе зрівнятися в майстерності з однолітками. При тому, що  балет не був його мрією, Попеску тренувався навіть ночами.

Київське училище  його не тільки загартувало і визначило головну справу. Там він познайомився зі Світланою Коливаною – коханням усього життя. Якщо їх подружжя зародилася в Київському хореографічному училищі, то в Харківському театрі опери та балету вони виросли до легендарної пари вітчизняного балету, станцювавши разом п’ятдесят партій за майже півстоліття подружнього життя.

Дует Коливанова-Попеску виступав на сцені Большого театру і гастролював по всьому світу. Їх імена – в Українській музичній енциклопедії і Енциклопедії радянського балету.

У своєму останньому інтерв’ю народний артист Української РСР, хореограф, балетмейстер Харківського театру опери та балету Теодор Костянтинович Попеску говорив: «Я румун, але вважаю себе українцем, так як все моє свідоме життя, моє творче становлення пов’язані з Україною, яку я називаю Батьківщиною.»

 

Артем

Він не дожив до сорока років, проте за цей час встиг вивчитися в Москві, емігрувати до Парижу, покерувати збройним повстанням у Харкові, потрапити у в’язницю і бігти з неї в Австралію через Корею і Китай. А повернувшись, побути цілих два дні главою тимчасового робітничо-селянського уряду України. Його ж єдину дитину усиновив сам Йосип Сталін.

Хлопчика він назвав Артем. Саме це ім’я було його псевдонімом. Товариші по партії так, а не інакше називали Федора Андрійовича Сергєєва. Те, що чи не один Сергєєв серед керівників-більшовиків навіть на офіційному рівні користувався псевдонімом-іменем, можна списати лише на надзвичайну популярність Артема серед простих робочих. Адже в організації їх руху  Артем провів півжиття, постійно змінюючи місце роботи, – то він в Китаї, то на Уралі, то  в Донецьку, Катеринославі чи  Харкові. Ще у 1905-му він очолював революційний рух у Харкові і організував тут більшовицьку групу «Вперед»

В Харкові також проголосив, що засновано Донецько-Криворізьку  Радянську Республіку. Вона проіснувала, щоправда, лише два місяці, але її створення протиставлялося Українській Народній Республіці, яку організатори Донецької республіки сприймали як буржуазну.

Після закінчення громадянської війни Артем, з властивою йому енергією взявся за відбудову шахт Донбасу, але незабаром його  перевели на роботу до Москви. Товариш Кірова і Сталіна, він користувався величезним авторитетом  і міг серйозно змінити розстановку сил на політичному Олімпі, якби… не катастрофа під час випробування нового транспортного засобу – аеровагону. Аварію, в якій загинув революціонер,  поквапилися назвати випадковою, але багато хто вважав, що це було погано замасковане вбивство перспективного лідера. Можливо, що  авторитетного і харизматичного улюбленця шахтарів ліквідували партійні бонзи як небезпечного конкурента.

Вже більше вісімдесяти років височіє на вершині однієї з крейдяних гір Донбасу двадцятидвометровий монумент більшовика Сергєєва, відомого як Артем. Монументальна скульптура від Івана Кавалеридзе, відлита з бетону в стилі кубізм, пройшла через війну і збереглася чи не єдиним твором радянського конструктивізму. А в Харкові ім’я Артема має одна з вулиць у центрі міста.

 

 

Заснування Харківської області

1932 рік став роком створення Харківської області. Взагалі-то рішення про створення на території Української Радянської Соціалістичної республіки п’яти областей – Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької було прийнято, аби забезпечити успішне виконання величезних завдань 1932 року та другої п’ятирічки.

Харківщина розташована на північному сході України. На півночі і північному сході вона межує з Бєлгородською областю Росії, на сході – з Луганською, на південному сході – з Донецькою, на південному заході – з Дніпропетровською, на заході і північному заході – з Полтавською та Сумською областями України. Харківська столична область в рік організації охоплювала чотири великих  міста: Харків, Суми, Полтаву, Кременчук.

Тридцяті роки  були часами не лише енергійної індустріалізації, а й насильницької колективізації. Тяжке становище селянства Харківщини посилилося голодом 1933 року, який забрав десятки тисяч жителів.

Незважаючи на все це, область виконувала п’ятирічки, створювала інфраструктуру, мала досягнення у галузях науки, освіти. До війни в Харківській області функціонувало більше  півтори тисячі шкіл. У Харкові працювало майже чотири десятки вузів, півсотні науково-дослідних інститутів.

Багато нещасть в область принесла Велика Вітчизняна війна. За часи окупації, яка тривала рік і десять місяців фашисти знищили майже двісті вісімдесят тисяч  мирних громадян.

Відновлення краю почалося вже після звільнення від фашистів ,  восени 1943-го року. Піднімалися з руїн найважливіші об’єкти промисловості, транспорту і електростанції. Поновлювали роботу колгоспи, радгоспи, МТС. Відновлення заводів і фабрик супроводжувалося спорудженням нових – підшипникового і тракторосборочного заводів, підприємств будівельної, харчової, легкої промисловості.

Нині Харківська область поділена на 25 територіально-адміністративних районів, в неї входять 16 міст, шість десятків селищ міського типу, майже дві тисячі сіл та хуторів. Найбільшими містами є півторамільйонний Харків, Ізюм і Лозова. Серед інших найбільш значних міст – Куп’янськ, Чугуїв, Балаклія, Богодухів та Зміїв.

Мешкає в Харківській області близько шести відсотків населення України – це майже три мільйони жителів

 

 

 

Звільнення Харкова 16 лютого 1943 року

Харків’яни могли б святкувати  День звільнення міста від німецько-фашистських загарбників у лютому, а не 23 серпня, як це відбувається  вже протягом сімдесяти років.  Проте історія не терпить умовного способу…

У лютому 1943-го радянські війська вже вкотре просуваються до окупованого Харкова, щоб  звільнити його від гітлерівців. Окрилені перемогою під Сталінградом, сподіваються на успіх операції.  План зі звільнення міста під кодовою  назвою «Зірка»  Сталіну представили Начальник Генштабу генерал Василевський і командуючий Воронезьким фронтом генерал-полковник Голіков.

Харківська наступальна операція проводиться в непростих умовах: солдати, стомлені в попередніх боях, просуваються по бездоріжжю. Але є наказ – не зважаючи ні на що не дати противнику закріпитися для оборони і швидко звільнити харківський промисловий район.

Радянські війська, що наступають на Харків, налічують до двохсот тисяч бійців. У німців солдат вп»ятеро менше. Але це відбірні німецькі частини.

Головного удару завдають війська Воронезького фронту.

2 лютого гітлерівцям завдають удару з’єднання 3-ї танкової, 6-ї армій і 18-й окремий стрілецький корпус, а 3 лютого – 40-а і 60-а армії. 8 лютого на правому фланзі, вдається відбити Курськ. 9 лютого 40-а армія займає Бєлгород і прямує з півночі на Харків. Зі сходу через Вовчанськ до міста проривається 69-а армія. З південного сходу, форсувавши Сіверський Донець та визволивши Чугуїв, до Харкова рухається третя танкова армія Павла Семеновича Рибалка.

Запеклі бої за Харківщину, в тому числі з трьома дивізіями СС, тривають майже два тижні. Найбільший опір чинять дивізії «Лейбштандарт» і «Рейх» з щойно прибулого з Франції танкового корпусу СС. Від фашистської навали звільняють Куп’янськ, Лозову, Ізюм, Балаклею. Взято Павлоград, що відкриває  шлях до Дніпропетровська і Запоріжжя.

6 лютого у ставку Манштейна, який командує групою армій «Південь», прибуває Гітлер. Фельдмаршал переконує фюрера, що чим далі радянські війська просунуться на захід і південний захід, тим краще, оскільки тим вірніше вони потраплять під фланговий контрудар німецьких танкових дивізій. А Генерал-полковник СС Пауль Хаусер отримує особистий наказ Гітлера не відступати і  утримати Харків  будь-якою ціною…

У ніч на 14 лютого 1943-го року частини першої гвардійської армії прориваються до північно-західних передмість Харкова і перерізають шосе Харків – Полтава. Командувач танкового корпусу СС обергрупенфюрер Пауль Хауссер, рятуючи свої війська від повного оточення, в ніч на 16 лютого приймає рішення залишити місто. Всупереч наказу Гітлера утримувати Харків за будь-яку ціну…

15-го лютого радянські війська розпочинають штурм Харкова з трьох напрямків. Радянські війська починають тіснити ворога і вриваються на харківські вулиці рано-вранці 16 лютого з Олексіївського напрямку. Харків»яни безмежно раді – вони бачать на зруйнованих вулицях міста «своїх» солдат.

В результаті Харківської наступальної операції війська Воронезького фронту просунулися на майже на дві сотні кілометрів і завдали важкої поразки противнику. Особливістю операції було те, що вона готувалася в результаті переслідування супротивника, була почата без оперативної паузи і здійснювалася тим же складом військ, що і попередня, Сталінградська, операція. Наступ вівся на широкому фронті. На жаль, успіх, досягнутий у наступі на харківському напрямі, закріпити не вдалося

Через два тижні німці збираються з силами і знову йдуть у наступ. Після жорстоких вуличних боїв вже 14-го березня німці оточують радянські війська, хоча і ціною великих жертв. Загальні втрати німецьких військ, що діяли в районі Харкова і на підступах до Дніпра  з початку лютого і до середини  березня, можна оцінити в 35 тисяч убитими, пораненими і зниклими безвісти. За німецькими оцінками, радянські втрати склали більше дев»яти  тисяч полоненими і 35 тисяч убитими тільки по «котлам» в районі Лозової і біля Харкова.

Звільненим від ворогів Харків пробув лише місяць і став найбільшим з радянських міст, що побували в окупації.

За підсумками невдалої битви за Харків командувача Воронезьким фронтом генерал-полковника Голікова знімають з посади і  відкликають до Москви. Більше на фронт його не направляють.

Для виправлення ситуації Сталін терміново відправляє на Воронезький фронт  Георгія  Жукова. Безпосереднє керівництво ослабленими радянськими військами маршал бере на себе. Але кардинально змінити ситуацію з короткочасним звільненням  Харкова у лютому 43-го вдасться лише через півроку, 23 серпня.

Через кілька місяців мине 70 років, як сталася ця життєстверджувальна подія.

 

 

Дзиґа Вертов

Його фільми зняті у 1920-ті роки в СРСР і через кілька десятиліть вражали провідних західних режисерів

Студент психоневрологічного інституту, пристрасний шанувальник пригодницьких романів і футуристичних маніфестів став знаменитим кіноекспериментатором, відомим під іменем Дзиги Вертова. Поляк Денис Кауфман взяв собі цей псевдонім, бо хотів підкреслити динамічність свого мистецтва, де відкрив багато нового. Адже «Вертов» від слова «крутитися».

Статичні кадри не були покликанням Дзиги Вертова. Він використовував різноманітні зйомки та різні технічні можливості кіноапарата, аби побачити процеси,  приховані від людського зору. Вертов оголосив знімальний апарат-«Кінооко» більш досконалим, ніж око людське. «Я – Кінооко,  – патетично писав він в одному зі своїх маніфестів. – Я-машина, яка показує вам світ таким, яким тільки я його зможу побачити…Я в безперервному русі. Я наближаюся і прямую від предметів, я здираюся на них, я рухаюся поряд з мордою коня, що біжить, я врізаюся на повному ходу в натовп, я біжу перед солдатами, я піднімаюся разом з аеропланами»…

Радянський кінорежисер і один з засновників та теоретиків документального кіно Дзиґа Вертов  збагатив кінематограф безліччю операторських прийомів і технік, включаючи методику «прихована камера»

Син небагатого міщанина з польського Білостока навіть гадки не мав, що присвятить своє життя незнаному мистецтву кіно, яке було його ровесником. Знання, які Дзиґа Вертов отримав, навчаючись у Петроградському психоневрологічному інституті,  – там він проводив експерименти зі звуком,  знадобилося йому, коли він прийшов у кінодокументалістику. Так само як і музична школа у Чугуєві та робота у молодіжному журналі в Харкові.  В кіно він зміг застосувати всі свої знання.

…До Харкова  Вертов приїздив ще у тридцяті, але вже в іншій ролі – він знімав будівництво заводів і перший в країні монолітний залізобетонний хмарочос.

Своєю творчістю Дзиґа Вертов прагнув переконати колег і глядачів, що істинним твором кіномистецтва є лише документальний фільм. У всякому випадку його фільм «Людина з кіноапаратом», знятий у 1929-му, часто називають найвеличнішим з усіх документальних фільмів в історії кіно.

 

 

 

Олег Антонов

Він однаково глибоко знав техніку і мистецтво. Писав вірші, розбирався в живопису. Однак найважливішою стороною життя Олега Антонова завжди залишалася авіація. Він створив понад сто типів літальних апаратів і заснував оригінальну школу конструювання. Літаки Антонова – так звані «АНи» –  найбільші й вантажопідйомні у світі.

Саратов, Ленінград, Москва, Новосибірськ, Київ, Харків – Олег Антонов працював по всій країні. Зацікавився авіацією ще в дитинстві, бігав у Саратові на військовий аеродром, де на уламках літаків  вивчав їх конструкцію. Разом з однолітками створив «Клуб любителів авіації», випускав рукописний авіаційний журнал. А вже після школи став будувати планери власної конструкції. В  двадцять шість його направляють до Москви для організації конструкторського бюро з планерних конструкцій та налагодження їх серійного виробництва.

Коли Антонов стає  Головним конструктором новозбудованого планерного заводу в Тушино, під Московю, то створює там понад тридцять типів планерів найрізноманітнішого призначення. Частина з них будувалася серійно, на деяких поставили світові рекорди.

У Велику Вітчизняну  розробив і налагодив виробництво десантних планерів для постачання партизан, вдосконалював один з наймасовіших літаків війни – винищувач «ЯК». І не залишав мрії  створити літак для мирного неба. Аби здійснити її, після війни виїхав до Новосибірська керувати новоствореним конструкторським бюро на авіаційному заводі. Там підняв у небо літак АН-2, який було впроваджено у кількох модифікаціях. АН-2 став єдиним у світі літаком, який знаходився в серійному виробництві більше п’ятдесяти років, завоювавши славу виключно надійної машини. На жаль, цього не можна сказати про Ан-10, з яким у травні  1972-го трапилася катастрофа під Харковом, недалеко від Руської Лозової. Олег Костянтинович цю трагедію пережив важко. Навіть казав, що ніколи більше не будуватиме великих пасажирських літаків, бо вже  не витримає одночасної загибелі багатьох людей.

Відтоді проблеми втомної міцності літаків стали одними з головних у роботі конструкторів, які стали випробовувати  літаки на повторні навантаження в інтересах надійності і довговічності конструкцій.

Коли Олег Антонов  став Генеральним конструктором, його КБ   було одним з провідних літакобудівних фірм країни. Це було у шістдесяті. А наприкінці сімдесятих Олег Костянтинович  завідував кафедрою Харківського авіаційного інституту, виховуючи продовжувачів своєї справи.


 

 

 

Cтепан Сапеляк

Харківянином він став вимушено… Після відбуття терміну у в’язницях і таборах ГУЛАГу його поселили під гласний нагляд КДБ в Безлюдівці на Харківщині…

Дисидент, публіцист, правозахисник,  Степан Сапеляк народився на Тернопільщині. Йому було ледь за двадцять, коли його засудили за «антирадянську агітацію і пропаганду» та «організаційну діяльність і участь в антирадянській організації». П’ять років позбавлення волі і три роки заслання. Якщо конкретно – покарали за те, що разом з однодумцями з молодіжної підпільної групи в ніч на 22 січня 1973-го  на честь  п’ятдесятої річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР в місті Чорткові вивісив жовто-сині прапори і розклеїв листівки із закликом «звільнити політв’язнів із радянських тюрем і таборів». Покарання відбував в концтаборах та тюрмах Пермі, Владимира, Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та в Казанському централі. Коли після восьми років звільнився, на батьківщині, в західній частині країни, йому відмовили в прописці. Лише після того як влаштував голодування-протест в Москві Сапеляк отримав наказ від КДБ: їхати жити в Харківську область.

У більшості харків’ян ім’я Степана Сапеляка асоціюється з визвольним рухом за незалежність наприкінці вісімдесятих. Він перший у Харкові публічно піднімає жовто-синій прапор. Засновує тут Українську Гельсінську групу, стає організатором майже всіх акцій за незалежність України. Все  життя Сапеляка  – це боротьба за свободу. Вперше про нього як про в’язня совісті ще у 1975-му  згадав академік Андрій Сахаров у своїй Нобелівській лекції.

Роки заслання, дисидентський рух, вірність ідеалам незалежної України – сьогодні всі ці факти з біографії Степана Сапеляка добре відомі. Але в першу чергу –  він поет, став лауреатом кількох престижних літературних премій та володарем нагород, які засвідчували визнання його таланту.

Сьогодні про його творчість пишуть, що вона «у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури, а його поезії – «це небуденне явище нашої української літератури, якщо коротко –  явище сумлінне й совісне в нашій літературі…»


 

 

Заснування  університету

29 січня 1805 року  розпочалася нова ера в розвитку Харкова, який на початку ХIХ століття нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших південних міст  – тут відкрився перший в Малоросії університет.

«У цій установі, — писав Василь Каразін за кілька років до відкриття, — не буде ніяких поділів, від стану чи багатства залежних. Кожен студент буде рівний іншому, хоч би хто був його батько. Одні таланти і старанність нададуть переваги… Харків розквітне в найкоротший час і матиме честь постачати батьківщині найосвіченіших синів»

Реалізувати ідею з університетом Василю  Каразіну дозволила лише виняткова енергія. Відкриття закладу супроводжувалося безліччю проблем. За задумом Каразіна Університет  мав існувати незалежно від казни, тобто утримуватися переважно на громадські кошти, бо царський уряд відпускав мізерні суми на потреби освіти. Каразін запропонував залучати до збирання  коштів громадськість. Він переконав місцевих жителів робити пожертвування, аби відкрити університет у Харкові. Робили свій внесок не лише дворяни та купці, а й селянство. Кожен вносив посильну суму. В розпорядження університету надійшло з різних джерел близько п»ятисот тисяч  рублів –  на ті часи дуже солідні гроші.

Крім фінансів Василь Каразін також опікувався навчальними будівлями для університету, квартирами для професорсько-викладацького складу, клопотався про створення ботанічного саду й університетської бібліотеки. Він жваво листувався з багатьма вченими, котрі жили в Петербурзі, Москві, за кордоном, запрошуючи їх на роботу до Харківського університету.

Університет суттєво вплинув на розвиток і вигляд міста. Перші професора-іноземці не тільки заклали нову освітню традицію, але й познайомили харків’ян з західноєвропейськими вдачами. Вчені університету стали ініціаторами нововведень в різних сферах життя. Завдяки університетові Харків став відомий далеко за межами Російської імперії. Першим українським вченим, який здобув світову популярність, став вихованець університету знаменитий математик Михайло  Остроградський. Пізніше Харківський університет став  єдиним в Україні, де навчалися і працювали аж три!  лауреати Нобелівської премії – біолог Мечников, економіст Кузнець, фізик Ландау.

Але перед університетом стоїть пам’ятник не цим видатним науковцям, а людині, дякуючи зусиллям якої університет з’явився – Василю Каразіну. Ім’я свого засновника Харківський Національний університет носить і сьогодні.


 

 

 

Слобідсько-українська губернія

Можна сказати, що саме від цієї дати веде відлік історія Харківської області – 18 січня 1765 року імператриця Катерина Друга підписує указ про створення Слобідсько-української губернії.

Ще з середини вісімнадцятого століття мешканці північно-східної частини нинішньої України стали скаржитися на діяння полкової старшини слобідських полків, саме ж поняття «слобідський полк» включало в себе не стільки сам полк як військову одиницю, а конкретну територію з містами, містечками, слободами, селами, селами і хуторами та їх населенням.

Комісія, яка прибула до Харкова за височайшим повелінням, справді виявляє  низку неприємних фактів: старшина незаконно захоплює громадські та полкові землі, продає військові і виборні посади за гроші, займається казнокрадством. Аби припинити цей безлад, Катерина Друга  вирішує створити на місці полків губернію з цивільним адміністративним управлінням, оскільки військове значення території,  яка захищає від татарських набігів, зменшилося – в результаті успішних російсько-турецьких воєн межа значно відсунулася на південь від Слобожанщини  й від татар  з’явився новий бар’єр – Слов’яносербія.

Так на місці п’яти слобідських полків – Харківського, Охтирського, Ізюмського, Сумського і Острогозького – з’являється Слобідсько-Українська губернія. Її території – це досить велика площа від річки Сули на заході, і до Дону на сході, від Сейму на півночі і до Донбасу на півдні. Губернія ділиться  на Харківську, Охтирську, Ізюмську, Острогозьку та  Сумську провінції і  є адміністративно-територіальною одиницею Російської імперії. Харків стає губернським містом. Першим харківським губернатором призначають Євдокима Щербініна.

У народі Слобідсько-Українську губернію іменують  просто Слобожанщиною. Говірку, якою спілкуються на її території, називають слобожанською. Поселення – слободами, а жителів – слобожанами. Згідно з переписом 1773 року, в Слобідсько-Українській губернії їх мешкає більше півмільйона чоловік.

Слобідсько-Українська губернія проіснувала п’ятнадцять років. 1780 року з’явилося Харківське намісництво, куди були включені не тільки провінції колишньої Слобідсько-Української губернії, але й частина Бєлгородської. Намісництво у свою чергу проіснувало до 1796 року, коли указом нового імператора Павла Першого була не тільки відновлена ​​Слобідсько-Українська губернія, але й повернута до кордонів, які існували у 1765-му –  року, коли імператриця Катерина Друга підписала указ про створення Слобідсько-української губернії.

 

 

Євген Кушнарьов

 

Він має серед українців, які хоча б трохи цікавляться політикою, як масу симпатиків, так і безліч супротивників. Кого більше – ніхто не знає. Проте однозначним є факт, що своєю участю у політичному житті країни він заробив місце серед найбільш впливових персон держави. Але його кар”єра так і не досягла свого піку, а життя обірвалося за кілька днів до пятдесяти шести- річчя.

Євген Кушнарьов став першим демократично обраним мером Харкова, очолював Адміністрацію президента Кучми, був головою Харківсько обласної адміністрації. Неодноразово брався за перо. Написав й історико-краєзнавчу книгу “Сто кроків Харківською землею” і твір під назвою “Кінь рудий. Записки контрреволюціонера”. В ній виклав персональний погляд на події “помаранчевої революції”. Проте не лише політика заповнювала його життя. Серед своїх хоббі Євген Кушнарьов називав і футбол, і риболовлю, і полювання. Останнє захоплення виявилося фатальним.

16 січня 2007-го депутат потрапив до районної лікарні міста Ізюм з вогнепальним пораненням, яке отримав під час полювання в місцевому угідді. Євгена Кушнарьова прооперували, проте лікарям не вдалося врятувати його життя. Наступного дня політик, стан якого не дозволяв перевезти його в більш сучасний медичний центр, помер у лікарні райцентру.

Через рік після смерті на згадку про колишнього міського голову Харкова Євгена Кушнарьова біля  будівлі Харківської міської ради встановлюють Меморіальну дошку.

В жовтні 2008-го на другому міському кладовищі на початку вулиці Пушкінської на алеї пам’яті заслужени харків’ян відкривають Євгену Кушнарьову пам’ятник. В результаті конкурсу, оголошеного родиною політика, обирають ескіз скульптора Олександра Рідного. В основі монумента – фотографія Євгена Кушнарьова, що розміщена на обкладинці його книги «Сто кроків Харківською землею», — на ній він іде через поле, закинувши за спину піджак. До речі, високе звання Почесного громадянина Харківської області, Євгену Кушнарьову присвоюють вже посмертно.

Ім’я цього політика вже багато років асоціюється саме з Харківщиною. Проте  народився Євген Кушнарьов у південному місті Мелітополь. Тут, на будівлі гімназії № 5, де він вчився, кілька років тому на  честь видатного українськ го політика теж зявилася меморіальна дошка.


 

Давид  Бурлюк

«Це дивовижний дикий степовий кінь», – казали про нього сучасники.- Вже в самому його імені – кипіння та  бурління». Або таке: «У ньому і в його мистецтві немає втоми»

Одноокий художник і поет Давид  Бурлюк   – душа футуристів і батько цього руху, з буйним, імпульсивним характером і невгамовною тягою до всього нового. А заперечення традиційної культури, зухвала революція в мистецтві, – це і є футуризм, одне з супермодних напрямків авангардного мистецтва, яке народилося разом з двадцятим століттям.

Вірші авангардиста Бурлюк так само образні, як і його картини. Малювати багату фарбами природу України почав ще в юності. За деяким даними Давид Бурлюк народився на Харківщині, а потім жив у різних районах України, в степових і скелястих місцях Криму. Богом даний талант вимагав вдосконалення, і Бурлюк навчався – в Казані, Одесі, в Мюнхені та Парижі. “Московський” період життя називав часом “мистецьких знайомств”.

До цього часу відноситься і зустріч Бурлюка з Володимиром Маяковським. Вони разом навчалися в Московському училищі живопису, скульптури і зодчества. Маяковський згадував: “Мій справжній учитель, Бурлюк зробив мене поетом… Видавав щодня 50 копійок. Щоб писати, не голодуючи”. “Знаходиться при мені Маяковський невідлучно і починає робити відмінні вірші. – у свою чергу згадував Давид Бурлюк. –  Дикий, великий самородок. Я навіяв йому, що він молодий Джек Лондон. Він дуже задоволений. Рветься на п’єдистал боротьби за футуризм”. Старих приятелів- Маяковського та Єсеніна – у двадцяті роки Бурлюк – вже коли житиме в Америці – буде супроводжувати  у поїздках країною.

А до того як облаштуватися в Америці, «батько російського футуризму»  мандрував Уралом, виступав з лекціями по Сибіру, ​​влаштовував виставки, вивчав у Японії культуру Сходу. До Радянського Союзу, вже оселившись у Штатах, де не припиняв займатися літературою та живописом, Бурлюк приїздив лише двічі. Нью-Йорк став для нього матеріалізацією футуристичних мрій  та втіленням урбаністичних устремлінь. На багатьох книгах Давида Бурлюка, виданих в Америці,  –  а  це були свого роду колажі з віршів, малюнків, теоретичних статей, графічної поезії та  щоденникових записів,- стояв гриф: «Д.Бурлюк. Поет, художник, лектор. Батько російського футуризму».


 

Михайло Кошкін

Лише три роки Михайло Ілліч Кошкін провів у Харкові. Але саме тут випало йому зробити те, що обезсмертило його ім’я – танк Т-34, кращий танк другої світової, «кошмар вермахта». Ця машина встановлена як пам’ятник харківським танкобудівникам на заводі імені Малишева.

В середині тридцятих  у  Харкові організовувався потужний центр танкобудування на базі паровозобудівного заводу. У 1936-му начальником танкового конструкторського бюро Харківського заводу призначили ленінградця Михайла  Кошкіна.

Досі точно не зрозуміло, яка конкретно роль належить Михайлу Іллічу в конструюванні та придумуванні знаменитого танка, адже над новою машиною працювала ціла низка талановитих  спеціалістів.  Проте організаторську  роль Михайла Ілліча у створенні найзнаменитішого танка Другої світової заперечити важко.

Конструктори Т-34 крім новаторських ідей, пов’язаних з гусеничним ходом, потурбувалися про посилення бронезахисту, удосконалення маневреності та  прохідність машини. Але мав танк і недоліки. Головною  проблемою перед тим, як показати його у Москві, був малий контрольний пробіг. Тому вирішили прямувати до Москви здавати танк «своїм ходом». За цей демонстраційний успіх Кошкін заплатив велику ціну… Ціну життя.

Випробування в Підмосков’ї завершилися успіхом,  хоча пробіг кілька разів був на межі провалу. Але найстрашніше те, що дорoгою Кошкін захворів на пневмонію. У Харкові Михайла Ілліча госпіталізували. Але конструктор навіть з лікарні продовжував керувати завершенням роботи над танком, який викликав у Москві справжній захват.

У рік  смерті Кошкіна,  Т-34 поступив на озброєння Червоної Армії. Цікаво, що за багатьма показниками він поступався іншим машинам – не найшвидший, з не найсильнішою бронею, в машині було тісно, погано продумане робоче місце водія, зовсім не ідеальна оптика. Але достоїнств у танка було більше, ніж недоліків. Простий  у виробництві, його можна було швидко відремонтувати, у ньому було закладено  безліч можливостей для постійних удосконалень.

Ці якості забезпечили Т-34 перевагу на полях битв. За війну таких маневрених і простих в управлінні бойових машин випустили більше тридцяти тисяч. Вже під час війни танк почали покращувати, з’явилися більш досконалі модифікації харківської бойової машини від Михайла Кошкіна, дякуючи якому були  сформовані головні принципи виробництва бойової техніки, що пізніше стали аксіомами для конструкторів багатьох країн світу.


 

 

 

Ольга Красько

Вона лояльно ставиться до критики. Адже «акторська професія – не тістечко, щоб усім подобатись». «Є два єдино правильних судді роботи актора – вчитель і ти сам». І більше ніхто. Так казав її Олег Табаков, коли вона вчилася у нього професії. Ученицю Олега Табакова звати Ольга Красько.

Вона читає п’ять книжок одночасно, серйозно ставиться до акторської професії, не любить говорити про свої плани і вважає, що кіно і театр невіддільні одне від одного.  Вибрати акторську стезю Ользі Красько порадив один з педагогів, коли вона школяркою відвідувала кілька творчих гуртків.  І дівчина з першого разу вступила до Школи-студії МХАТ на курс прославленого майстра Табакова. Хоча в той момент дуже смутно уявляла собі акторську професію. Навіть найвідоміших акторів ледь знала в обличчя і не бачила більшості відомих фільмів. Усвідомлення того, що акторська професія – це дійсно її покликання, прийшло набагато пізніше

Ольга Красько народилася в Харкові. Батько у неї росіянин, сибіряк, а мама родом з України. Творчих людей в роду не було. Хоча в дитинстві Ольга навіть не думала про кар’єру акторки, з юних літ демонструвала творчі здібності: займалася художньою гімнастикою, співала в хорі, танцювала, грала на гітарі. Вже на другому курсі дебютувала в кіно. А, закінчивши Школу-студію МХАТ, стала повноправною актрисою трупи Театру Табакова.

Вона любить театр і кіно. Ці два поняття для неї нероздільні. Вона переконана, що актор обов’язково повинен мати можливість працювати і там, і там.  Для розвитку і  для пошуку себе. Театр – це тренінг. А кіно – та річка, в яку двічі не увійдеш.

Саме після ролі в кіно про Ольгу Красько дізнався широкий глядач. Вона зіграла у «Турецькому гамбіті» за однойменним романом Бориса Акуніна. Акуніну кандидатура   Красько  на головну жіночу роль спочатку не сподобалася. Але в процесі зйомок письменник передумав.

Ольга Красько в своїх ролях може змінитися до невпізнання. До того ж її професія дає їй неймовірні можливості спробувати те, чого не може статися з нею в реальному  житті.


 

 

Григорій  Квітка-Основ’яненко


Порівняно з іншими письменниками, доля яких була тільки певним чином пов’язана з Харковом, Григорій Квітка-Основ’яненко має найтісніший зв’язок із Слобідською землею – він народився у селі Основа і все життя провів у Харкові.

Без таких як Григорій Квітка наше місто не уявити. Не лише  письменник і драматург, а й активний суспільний діяч, він заснував у Харкові  перший постійний театр, організував Інститут благородних дівиць. Згодом там викладав Петро Гулак-Артемовський і навчалася Марко Вовчок. На відміну від аналогічного Петербурзького інституту, сюди приймали дівчат абсолютно всіх соціальних верств. Також Григорій Федорович був співредактором першого харківського журналу «Український вісник». А разом з Іваном Котляревським Квітка заснував нову живу літературну українську мову.

Писати Квітка почав, коли йому було за сорок. Зокрема, в одному зі своїх творів – «Сватання на Гончарівці» змалював місцину неподалік центру Харкова. Його перу належить і п’єса “Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе”. Існує навіть версія, що Гоголь запозичив сюжет свого знаменитого «Ревізора» саме у драматурга з Основи.

Народився Григорій Квітка в родині  харківського дворянина. З дитинства хворий і кволий, у        п»ять років осліп. Зір повернувся до нього після відвідування Озерянського храму, який і досі стоїть на Холодній горі. Юний Квітка побачив світло, що йшло від ікони Озерянської Божої Матері й прозрів.

Він палко і пристрасно брався за будь-яку справу. Коли захопився театром, то ледь не одружився з одною із його акторок. Директорську посаду в театрі йому довелося залишити через свою активну благодійну й просвітянську діяльність. Інститут благородних дівиць, в заснуванні якого Квітка приймав живу участь, відіграв чимале значення і в його житті – Квітка одружився з однією з класних дам..

Довгий час він з дружиною та дітьми щасливо жив у південній частині Харкова – на Основі. Все життя любив театр, влаштовував домашні спектаклі, неперевершено грав на флейті, був непоганим композитором. Разом з цим не залишав громадської діяльності. Навіть був призначений на посаду судді, а пізніше обраний головою Харківської палати головного суду. За все життя далі Харкова і його околиць Григорій Федорович не виїжджав. Про любов письменника до Основи говорить взятий ним літературний псевдонім Основ’яненко.

 

 

Юрій Кнорозов

Завдяки йому останнім часом весь світ обговорює “апокаліптичні» пророцтва майя. Бо це саме він розшифрував знамениті рукописи індіанців.  Не виходячи з власного кабінету і жодного разу не бувши у  Латинській Америці, він створив світову сенсацію: адже до Юрія Кнорозова вважалося, що рукописи давнього племені не підлягають дешифруванню

У ранньому дитинстві з Юрієм Кнорозовим сталася подія, яку майбутній вчений з іронією називав “переломною” для своєї кар’єри. У п’ять років, граючи в футбол, він отримав сильний удар по голові.  Наслідком став струс мозку. Зір вдалося зберегти просто дивом

Пізніше Кнорозов жартував, що його лінгвістичні здібності були результатом травми і сміявся, що майбутніх дешифрувальників древніх писемностей слід «лупити по голові». Але дешифрувальником став не відразу. Спочатку був один курс історичного факультету Харківського університету, потім навчання у Москві на єгиптолога в МДУ, захоплення арабістикою, лінгвістикою, етнографією і шаманізмом.

В Ленінграді молодий вчений працював в Інституті етнології та антропології. Там  доля підкинула Кнорозову виверт, який докорінно змінив напрямок його наукових пошуків. Стаття одного німецького дослідника під назвою “Дешифрування писемності майя – нерозв’язна проблема” стала для Кнорозова справжнім викликом! Він був переконаний – те, що створено одним людським розумом, не може бути не розгадано іншим!” І навіть скептичне ставлення колег та наукових керівників не зупинила молодого аспіранта Кнорозова почати дослідження писемності індіанців майя, хоча визнані світові авторитети були переконані, що стародавні ієрогліфи розшифровці не підлягають. Проте через кілька років копітка праця Кнорозова,  над здавалося б,  нерозв’язаною загадкою вилилася у світову сенсацію. Здавалося парадоксом те, що жодного разу не побувавши в Мексиці, радянський дослідник зробив те, що роками не вдавалося вченим різних країн.

«Я — кабінетний учений. Щоб працювати з текстами, немає необхідності лазити по пірамідах», –  Кнорозов лукавив, коли так казав. Йому дуже хотілося потрапити на землі майя. Однак в умовах радянського режиму це було неможливо. На батьківщині легендарного народу Юрію Валентиновичу вдалося побувати лише у 1990-му. Великий дешифрувальник тоді зміг поспілкуватися з нечисленними нащадками племені, які тисячі років тому загадковим чином склали найточніший у світі календар. А минулої весни, харків’янину, що розкрив одну з таємниць світової науки поставили пам’ятник у мексиканському  місті Канкун,  недалеко від стародавнього поселення майя   Тулуму.


 

 

Василь Кричевський

Про нього пишуть: “Якщо уявити собі мистецтво якогось народу, як храм, що спирається на колони, то, власне однією з таких колон українського мистецтва був… Василь Кричевський”. Або таке: «В історії української архітектури, графіки, станкового малярства, прикладних мистецтв – іменем Кричевського позначено епохальні, нечувані досі досягнення.”

Василь Григорович  КРИЧЕВСЬКИЙ – не лише патріарх великої родини Кричевських, яка дала українському мистецтву кількох видатних особистостей (про одного його синів, Василя Васильовича – видатного аквареліста, «Ад фонтес» згадував у червні), Василь Григорович Кричевський вважається ще й  “батьком української архітектури”.

До того ж він – автор проекту  українського державного герба, новатор у галузі української книжкової графіки. Його талант проявився також у килимарстві, кераміці.  Окрім того, Василь Кричевський працював як театральний декоратор та мистецький консультант. Зокрема,  оформив славетний фільм Довженка “Звенигора”  та перший кольоровий кінофільм в УРСР «Сорочинський ярмарок».

З дитячих літ робив замальовки хат, інтер’єрів, орнаментів. А в юнацькі роки підкріпив свої знання курсами лекцій  у Харківському університеті з історії України, етнографії, народного мистецтва, історії мистецтва, які в той час там викладали Дмитро  Багалій та Микола Сумцов.

Після навчався у Харківському залізнично-технічному училищі працював зі знаменитим Олексієм Бекетовим,  був помічником міського архітектора. За української влади його обрали першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві. А перед війною була влаштована індивідуальна виставка праць доктора мистецтвознавчих наук та заслуженого діяча мистецтв УРСР Василя Кричевського майже за п’ятдесят років творчості. Там можна було побачити більше тисячі творів українського митця.

Але у сорокові роки він був змушений  емігрувати  до Західної Європи, далі переїхав до доньки, яка мешкала у Венесуелі, в місті Каракас. Сімдесятип’ятирічний художник продовжував малювати і там: з натури — переважно місцеву природу, з пам’яті — рідне село Ворожбу на Сумщині, дідове обійстя в Лебедині, працював над альбомом українських селянських хат.

Нині частина робіт класика образотворчого мистецтва перебуває за кордоном. Кілька років тому вже онука Василя Кричевського передала близько трьохсот робіт в дарунок українським музеям. Кілька десятків робіт Василя Григоровича Кричевського нині в колекції Харківського художнього музею.

 

 

 

Олександр  Ляпунов

Рід Ляпунових відомий багатьма іменами видатних особистостей: Борис Ляпунов – знаменитий філолог-славіст,  Сергій Ляпунов – досить відомий композитор. А наша розповідь присвячена старшому з братів – Олександру.  Академік Петербурзької Академії наук, іноземний член-кореспондент Паризької Академії наук,  Олександр Михайлович Ляпунов  найплідніші  в науці і  найщасливіші роки у житті провів у Харкові.

Сюди молодий вчений  приїхав після фізико-математичного факультету Петербурзького університету, коли отримав пропозицію зайняти вакантну кафедру механіки в  Харківському університеті. Кілька років поспіль  читав тут загальні і спеціальні курси теоретичної механіки, інтегрування диференційних рівнянь, теорії ймовірності. Викладав  аналітичну механіку в технологічному інституті і не припиняв наукової роботи – писав докторську дисертацію.

В Харкові Олександр Ляпунов розпочав і своє сімейне життя, одружившись з Наталією Сеченовою, яка була його двоюрідною сестрою. З коханою дружиною вчений-математик  прожив більше трьох десятків щасливих  років.

З Харковом у вченого-математика пов’язано  сімнадцять років. Тут він виконав низку фундаментальних досліджень в галузі гідростатики, теорії ймовірності, математичної фізики. Коли їхав з Харкова до Петербурга,  залишив гідного наступника. Учень Олександра Михайловича Ляпунова Володимир Стєклов пізніше стане організатором і першим директором Фізико-математичного інституту Російської Академії наук. Свого наставника він характеризував як людину  «великого темпераменту із чуйною і, можна сказати, дитячою душею, яка ховалася  за зовнішньою сухістю й навіть суворістю».

Коло знайомств Олександра Михайловича Ляпунова  складалося з найближчих родичів і невеликого кола вчених, переважно математиків. Працював він до четвертої-п’ятої години ранку. Майже не дозволяв собі жодних розваг і лише іноді з’являвся в театрі або на концерті. Іноді на осіб, які мало його знали, він справляв враження мовчазної і  похмурої людини. Часто його настільки поглинали наукові дослідження, що дивився — і не бачив, слухав – але не чув.

Коли його дружина померла, Олександр Ляпунов не зумів пережити її кончину.  Того ж дня він в  себе вистрелив, а  через три дні  помер.


 

 

 

Володимир Воробйов

Перший у світі “Музей становлення людини” він створив у Харкові. Власне тіло заповів місцевому медінституту. Урна з його прахом зберігалася там протягом кількох десятиліть. У роки Великої Вітчизняної вона навіть побувала в евакуації.

Володимир Воробйов — геній від анатомії. Випускник Харківського університету, викладач і науковець. Фахівці шанують це ім’я, користуються розробками Воробйова, незважаючи на їх майже столітню давність.  Володимир Петрович спільно з Борисом Збарським розробив метод бальзамування тіл і  бальзамував навіть лідерів радянської країни – Леніна та  Котовського. До цієї нестандартної роботи, навіть не підозрюючи про це,  Воробйов готувався майже зі студентських років.

Ще студентом Харківського університету допомагав лектору викладати матеріал в аудиторії, керував практичними заняттями молодшокурсників, створював зразки для навчального анатомічного музею. Переконаний, що вивчати анатомію неможливо без наочної демонстрації, створював експонати для пояснення будови людського організму все життя. Змінювалися напрямки наукової роботи з вивчення людини, але не переривалась робота з виготовлення муляжів, препаратів, схем. А п’ятитомний «Атлас анатомії людини», написаний Володимиром Воробйовим став першим в Росії посібником з анатомії, де, крім традиційних малюнків з латинськими назвами, подавалися нарешті пояснення російською.

Природно, що створюючи численні експонати,  Володимир Воробйов стикався з проблемою бальзамування і вивчав методи збереження анатомічних препаратів у відкритому вигляді. Йому вдалося не лише удосконалити розробки, що вже існували на той час, але й створити власні практичні прийоми бальзамування. Його результати були добре відомі в наукових колах не лише Радянської країни, а й усього світу. Відомі настільки, що саме до Воробйова звернулися, коли вирішили зберегти тіло померлого вождя світового пролетаріату. Московські та ленінградські спеціалісти відмовились, а харківський учений за цю справу узявся. Що було найважче в ній: складність завдання чи міра відповідальності?  Так чи інакше, разом з колегами Воробйов досяг приголомшливих результатів. До нього ніхто подібного не робив. Вражає, що більшість прийомів бальзамування винаходили прямо на місці роботи. Все було вперше. Якщо відкинути політику й ідеологію, які роблять більшість подій неоднозначними, то бальзамування тіла Леніна стало великим досягненням вітчизняної науки. А ще  прижиттєвим пам’ятником видатному вченому-анатому Володимиру Воробйову.

 

 

Вадим Брук

Він мріяв підкорити небесні простори, але  телебачення скорегувало його мрії, як і мрії багатьох п’ятдесятників. Піонер харківського ТВ ВАДИМ БРУК, починав трудитися оператором, коли телебачення у Радянському Союзі тільки-но з’явилося. Він прийшов працювати на Харківську студію аж у 1956-му – через кілька місяців,  як вона була організована.

«Телебачення — це не професія, а діагноз, до того ж прижиттєвий», – казав жартома Вадим Аркадійович. Але у цьому жарті  – більша частка – правда. За півстоліття життя за кадром Брук зняв сотні передач – спектаклів, музичних програм, дитячих, політичних… «Там де Брук, відсутній брак», – казали про нього, характеризуючи результат роботи. А сам Вадим Аркадійович був переконаний, що оператор – то очі режисера.

Здібності талановитого фотографа дозволили Вадиму Бруку підкорити верхівки операторської майстерності. А найвища точка знімального майданчика, де він любив працювати в молодості, стала єдиним моментом, який нагадував так і нездійсненну мрію про повітряно-десантні війська. Брук про це і не шкодував. Навпаки.

Вадиму Бруку  вдалося не просто стати висококласним оператором, а й  не без успіху  пристосуватися до роботи у нетиповій студіі. Адже Харківська студія телебачення –  єдина в Україні, розташована у приміщенні, яке не було спеціально споруджене для телецентру. Проте процес пристосування сприяв появі безлічі знахідок та відкриттів у операторському мистецтві. Вже пізніше Вадим Брук навіть їздив на запрошення до Москви ділитися досвідом роботи у нестандартній телестудії.

Вадим Аркадійович казав, що він не типовий представник своєї професії. На його думку, типові оператори – то кремезні і сильні чолов’яги – адже щоб зрушити з місця перші громіздкі телекамери, які важили більше трьохсот кілограмів, треба було мати неабияку фізичну підготовку!   З кожним десятиріччям телекамери ставали легшими. Останні камери, на яких вже у двотисячних працював ветеран  обласного телебачення і один з найстаріших  телеоператорів України, здавалися Вадиму Бруку просто іграшковими. За такою технікою працюють вже учні Вадима Аркадійовича. Скільки їх на телеканалах Харкова, України і навіть світу сьогодні стоїть за телекамерами – не було відомо навіть самому метру!

 

 

Іван Бунін

Вперше його висунули на Нобелівську премію ще за десять років до всесвітнього визнання, наступного разу – у 1926-му, а з 1930-го року кандидатуру Івана Буніна  розглядали щорічно. Лауреатом престижної премії Іван Олексійович  Бунін нарешті став аж у 1933-му. Світ дізнався про нього як про першого російського письменника, який отримав премію Нобеля. Це стало світовим визнанням і російської літератури в цілому і  таланту майстра, який на той час вже давно емігрував до Франції.

Перед тим як опинитися на Заході, де він тільки не жив! Пізніше ці  враження вилилися у його творчості! Так у Харкові воронежець Іван Бунін провів  лише близько року, але місто йому запам’яталося назавжди. Він опише його через кілька років у напівавтобіографічному романі “Життя Арсеньєва”.

«У Харкові я потрапив у зовсім новий для мене світ – писав Бунін…. І  перше, що вразило мене тут: м’якість повітря і те, що світла в ньому було більше, ніж у нас,…. тополі на Сумській вулиці підносилися верхівками до пухких білих хмар»

До Харкова Бунін приїхав дев’ятнадцятирічним репортером-початківцем. У невеличкій кімнатці двоповерхового будинку по Скрипницькому провулку – нині це вулиця Воробйова, – жив його брат Юлій, поет, публіцист та революціонер-народник, якого заслали до Харкова за участь у студентських заворушеннях у Москві.

Молодший Бунін починає у Харкові самостійне життя, але незалежність майбутньому письменникові давалася важко – доводилося багато працювати. Намагався проявити себе  як журналіст, але без особливих результатів. У Харкові він пробув близько року, аж поки не переїхав до Орла, де працював коректором і театральним критиком у газеті «Орловський вісник».

Свою першу велику подорож Україною Іван Олексійович Бунін здійснив ще влітку 1890-го року. Він тоді на баржі з дровами проплив від Києва вниз по Дніпру. Зроблено це було головним чином для того, щоб побувати на могилі Тараса Шевченка. Поезію Кобзаря майбутній нобелівський лауреат Іван Бунін вперше прочитав і захопився нею саме  роком раніше. Коли жив у Харкові.

 

 

 

 

Сергій Васильківський

Іскрами полум’яної палітри він розфарбував український побут і пейзаж і  зумів піднятися до рівня титанів італійського Ренесансу. Сергій Васильківський зробив у живописі те, що Тарас Шевченко – у літературі. До речі, саме  Васильківський — автор відомого портрета Кобзаря з авторським підписом, де поет сидить  на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом.

Сергій Васильківський з дитинства увібрав у себе багато з того, що потім стало визначальними ознаками його характеру. Народився у тихому волосному містечку Ізюмі, в одному з наймальовничіших куточків Харківської губернії. Через кілька років Васильківські переїхали до Харкова. Оселилися в садибі на Москалівці.  Спочатку майбутній художник отримував навички у Харківській гімназії, а розвивав свій талант вже у Петербурзькій Академії Мистецтв, хоча й був у його житті період, коли він вчився у Харківському ветеринарному училищі.

На творчість Васильківського надихала винятково українська природа. Під час літніх канікул завжди подорожував Харківщиною і Полтавщиною, писав етюди на Дінці, а ще вдосконалював свою майстерність за кордоном від Англії до Африки.

Але харківський період був найбільш  плідним у творчості Сергія Васильківського, хоча зовнішня канва його  життя не була різноманітною – художник постійно жив на Москалівці в маленькій батьківській хаті. Там була і його майстерня. Саме там Сергій Іванович створив картини, які пізніше отримали статус класичних взірців українського пейзажу

Васильківський пішки обійшов Харківщину і Полтавщину, спускався Дніпром до Запоріжжя, мандрував з рушницею річками Уди, Лопань,  малював українські праліси та левади, козаків, сільські хати і вулиці в різні пори року.

Кілька років тому, після ретельного вивчення маршрутів поїздок Сергія Васильківського, група харківських художників повторила його шлях, малюючи вже те, що збереглося за минулі сто років.

Усього художник Васильківський написав близько трьох тисяч картин. Третю частку з них заповів Музею Слобідської України.  На жаль, більшість робіт під час Великої Вітчизняної війни були втрачені. Сьогодні в галереях та музеях Одеси, Харкова, Києва, Сум зберігається кілька сотень картин видатного харківського живописця. Вони є справжніми символами і  “портретами” Слобожанщини.

 

 

Володимир Кашпур

Він хотів бути льотчиком, закінчив військово – авіаційне училище штурманів у Харкові, воював, а після війни продовжував  працювати за спеціальністю. Проте в двадцять п’ять вирішив круто змінити свою професію, а  разом з нею і долю. Володимир Кашпур пішов з авіації в театр. Потім з’явилося кіно. Якщо прізвища актора глядач не знав, то обличчя запам’ятовував назавжди.

Одну з перших кіноролей Володимир Кашпур зіграв у “Баладі про солдата» і не залишився непоміченим. За півстоліття своєї кар’єри в кіно Володимир Терентійович знявся майже в сотні художніх фільмів і серіалів – трагедіях і комедіях, драмах і відвертих фарсах. А ще було майже сорок ролей в театрі. Володимир Кашпур був дуже різним, проте  завжди залишався самим собою. Кіно не заважало, а, навпаки, доповнювала роботу в театрі.

Театр у його житті з»явився, коли він віддав перевагу сцені перед небом. У 1951-му Кашпур, не маючи освіти,  влаштувався актором у Володимирський обласний драматичний театр. На його сцені грав майже п’ять років, аж поки не зрозумів, що для подальшого професійного  зросту треба отримувати акторську освіту. У Школу-студію імені Немировича-Данченка при МХАТ актор вступив, коли вже йому було тридцять.

Потім у житті актора Кашпура  з’явився «Современник» і, нарешті, Московський Художній. Про Володимира Кашпура казали, що він був хранителем старих МХАТівських традицій. Молоді актори вчилися, дивлячись на його приголомшливу роботу. За кілька хвилин на екрані Володимир Терентійович міг створити справжнє диво. І найголовніше – глядачі йому вірили …

Колишній штурман не просто змінив професію – став народним артистом  Росії. У МХАТі  Володимир Кашпур продовжував виходити на сцену, навіть коли йому вже було за вісімдесят.

 

 

Петро  Гулак-Артемовський

Вся біографія  Петра Гулака-Артемовського –підтверджує:  людиною він був ловкою, кар’єру робив цілеспрямовано і вмів заводити потрібні зв’язки. За свідченнями сучасників тримав себе поважно, любив подарунки, ордена, годинники,  персні, звання. І йому в цьому не відмовляли – він, ректор Харківського університету, був обраний  членом кількох науково-літературних товариств, зокрема,  Московського товариства любителів російської словесності  та Королівського товариства  друзів науки у Варшаві. Парадоксально, але незважаючи  на такі високі посади, Гулак-Артемовський  постійно відчував потребу в грошах.

Видатний український письменник і науковець Петро Гулак-Артемовський народився на Черкащині, навчався в Києві і тільки після цього потрапив до Харкова. Харківський період найбільш насичений у біографії Петра Петровича. Тут вступив до університету, а закінчивши навчання, залишився жити й працювати. І попри його величезний літературний спадок, Петро Гулак-Артемовський назавжди залишився у першу чергу як провідний освітянин. В якості одного з найбільших керівників у галузі освіти Гулак-Артемовський вплинув на долю багатьох талановитих уродженців Малоросії: так поету Метлинському допоміг вступити до університету, сприяв  і  видатному славісту Ізмаїлу Срезневському.

У Харкові, молодий Гулак-Артемовський спочатку викладав в Інституті благородних дівиць, потім був інспектором цього закладу, після цього – професором Харківського університету, деканом словесного факультету, а протягом восьми років,  від 1841-го до 1849-го – ректором Харківського університету.

А популярність, як літератору, йому принесли  байки. Казка Петра Гулака-Артемовського «Пан та собака» стала першою римованою байкою в українській літературі. Вважається, що саме вона дала  початок новому для Малоросії літературному жанру.  Байку він написав розмовною, українською мовою. Цей факт особливо захопив його прихильників! Навіть не менше, ніж «гостросоціальна» спрямованість твору, оскільки в байці «Пан та собака» був натяк на жорстке поводження з кріпаками.  Пантелеймон Куліш написав, що  якби Гулак-Артемовський нічого не написав більше крім «Пана та собаки», то й тоді залишив би неповторний слід у молодій українській літературі.

Петро Гулак-Артемовський крім того, що започаткував українську байку, був поетом, перекладачем та ректором Харківського університету,  він ще й  очолював харківських  масонів – те, що по суті було свідченням його дійсно великого авторитету серед харківської еліти дев’ятнадцятого сторіччя.

 

 

 

 

Олексій  Душкін

Якось на початку вісімдесятих років до Криму приїхала делегація митців з Риму. Найбільше в сірому Сімферополі експресивних  італійців вразив залізничний вокзал. Вони захоплювалися будівлею, запевняючи, що вона виглядає «зовсім по-італійськи» і що вони відчувають тут себе «наче вдома».

Зруйнований сімферопольський вокзал розбудовували після війни. «Ворота Криму» у вигляді повітряного італійського палаццо, в дусі епохи Відродження будували п’ять  років.  Через рік, у 1952-му,  «брата-близнюка» сімферопольського вокзалу звели і в  Сочі. Архітектором  цих шедеврів був Олексій Душкін

На той час  Олексій Миколайович Душкін вважався метром вітчизняної архітектури і отримав аж три Сталінські премії. Народився він в селі Олександрівка, Харківської губернії. Не здобув шкільної освіти, але попри все йому вдалося вступити на хімічний факультет Харківського технологічного інституту, щоб через кілька років змінити спеціалізацію і продовжити навчання вже на факультеті архітектури у знаменитого Олексія Бекетова.

У тридцяті Душкін став брати участь в різних архітектурних конкурсах. Талановитого провінційного архітектора помітили і він перебрався до Москви. За проект станції метро «Палац Рад» (зараз це «Кропоткінська») Душкін отримав «Гран-прі» на Міжнародній виставці в Парижі. Ще через два роки у Нью-Йорку західні колеги визнали шедевром станцію «Маяковська». За власним визнанням автора, «сталевий» образ станції виник у нього під враженням віршів Маяковського та музики Баха і Прокоф’єва. Його дружина пізніше згадувала, що Олексій Миколайович завжди об’єднував архітектуру з музикою і вважав їх спорідненими мистецтвами.

Проте визнання світових фахівців і Сталінські премії не вберегли архітектора Душкіна  від політичних гонінь. Олексій Миколайович  дуже постраждав від хрущовського указу «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві». Приводом став той самий вокзал-палаццо в Сочі в стилі італійського Відродження. Душкіну ставилися в приклад його ж роботи тридцятих років – станції метро «Кропоткінську» і «Маяковську».

Доноси і наклепи менш талановитих колег супроводжували архітектора все життя. Так, Душкіна звинувачували ще й у космополітизмі – за те, що публічно вживав слова  «ренесанс», «бароко». Облаяний і гнаний, Олексій Миколайович добудував-таки величезний магазин «Дитячий світ» у Москві. І  все. Більше йому нічого не дали зробити. До речі, потім завдяки масштабним аркам, фасадам зі скла, алюмінієвим конструкціям і великим площам «Дитячий світ» визнали першим вітчизняним універмагом європейського рівня. А Олексій Душкін аж до своєї смерті у 1977 році був змушений займатися лише викладанням.


 

 

 

Борис Єфімов

Ще до війни від його карикатур Гітлер скреготав зубами. А вже у Велику Вітчизняну він був одним з перших у списку під грифом «Знайти і повісити». Його ім’я –  у Книзі рекордів Гіннеса як найстаршого карикатуриста у світі

Борису Єфімову випало пережити дві війни, радянську владу, сталінський терор, крах імперії, становлення нової держави. Одинадцятирічним хлопчиком бачив царя Миколу II. І дуже здивувався, що замість корони і горностаєвої мантії у того  скромний військовий кітель.  Був знайомий з Леніним, Муссоліні, спілкувався зі Сталіним, який дуже любив єфімівські карикатури. Художник вважав генералісимуса посередністю, але обов’язково вносив зміни в малюнок, якщо того бажав вождь. Борис Юхимович підтримував знайомство і  з Левом Троцьким, якого дуже поважав. Що, однак, зовсім не заважало йому зображати карикатурно  і Троцького і його однодумців.

Він ніколи не вчився художній майстерності, ремесло осягав виключно на практиці. З раннього дитинства Бориса мало приваблювало те, на що зазвичай звертають увагу діти: набагато більше за щенят, кошенят і квітів його цікавили люди, їх емоції та  характери.  Підлітком ілюстрував рукописний шкільний журнал, який вони видавали разом з братом – майбутнім публіцистом та фейлетоністом Михайлом Кольцовим. Це було ще в Польщі, в місті Бєлосток, де мешкало сімейство Фрідляндів. Справа в тім, що обидва брати взяли собі псевдоніми, які згодом перетворилися на прізвища, оскільки у Радянському Союзі у Фрідляндів шансів на виживання було небагато. З Белостоку Фрідлянди переїхали до Харкова, де  Борис теж вчився у реальному училищі, потім  в  Київ та  Москву..

За вісімдесят шість років творчої діяльності Борис Єфімов створив десятки тисяч політичних карикатур, гумористичних малюнків, ілюстрацій, шаржів та агітаційних плакатів. Маючи чудову пам’ять, художник на власному стоп»ятиріччі зачитав напам’ять довжелезну  баладу Твардовського, а потім ще й свої куплети.

Свою останню політичну карикатуру Борис Єфімов намалював на Михайла Горбачова і Бориса Єльцина. Нею закінчилося двадцяте століття та кар’єра художника – за його власними словами, в новому столітті час війни ідеологій пройшов, і для його олівця просто не залишилося об’єктів.

 

 

Мілен Демонжо

Вона є  уособленням французької  комедії і веселої авантюри. Але сама має слов’янські корені і  віддає перевагу самотності та тиші. Її мати – харків’янка. Клавдія Трубнікова. У неї ж типово французьке ім’я. Мілен Демонжо. Вже кілька весен поспіль, коли цвіте бузок, актриса приїздить на батьківщину своєї матері. До Харкова. Тут вона – Почесний Президент Міжнародного кінофестивалю,  який називається так само, як і написана нею  книга про матір –  «Харківський бузок». Історія матері французької актриси є і  типовою для початку двадцятого століття і неймовірною водночас.

Клавдія Трубнікова працювала на залізниці, а  під час громадянської війни через всю Росію дісталася Хабаровска. Через Китай та Азію опинилася у Франції. В Ніцці з’явилася на світ її дочка. З п’ятнадцяти років  Марі-Елен, як її звали тоді, вже заробляла – спочатку це був модельний бізнес (якось попрацювала навіть з самим Карденом!), а потім – кіно. Мілен Демонжо знімалася з кращими європейськими акторами. У нас же відома за фільмами про Фантомаса, де була супутницею Жана Маре, та як фатальна  Міледі у «Трьох мушкетерах». Одна з останніх робіт колись легковажної білявки Демонжо не схожа на жодну з попередніх. Тут досвідчена Демонжо грає самотність немолодої людини.

Коли ж Мілен не знімається, вона або співпрацює з Фондом  захисту тварин, організований майже сорок років тому Бріджит Бардо, або  пише книги. Їх у неї вже шість. Власна біографія, книга про тварин, про проблеми алкоголізму… Остання тема  знайома не з чужих слів.  Другий чоловік Мілен, син письменника Жоржа Сіменона страждав на алкоголізм і  змусив  зрозуміти актрису, що  битву з зеленим змієм виграти нелегко.

Нелегко для Мілен Демонжо вже сьогодні вивчити  і  рідну мову матері-харківянки.  Хоча з  дитинства вона і пам’ятає окремі слова. Проте одне слово француженка слов’янського походження не забувала ніколи. Це слово  «гірчиця».  Її мати Клавдія дуже любила гірчицю і додавала її  мало не в усі страви. Про це Мілен розповіла в один зі своїх приїздів на харківський фестиваль.

Цього року Мілен Демонжо завітала  до Харкова вже вчетверте. Завітала як Почесний Президент  Міжнародного фестивалю короткометражного кіно «Харківський бузок» і попрощалася до наступного травня.

 

 

 

Світлана Коливанова

«Балерина з сильною технікою і правильним відчуттям танцю» – так казала про Світлану Коливанову велика Галина Уланова.

Двадцятишестирічна соліста Харківського театру опери та балету Світлана Коливанова стала першою в Україні лауреаткою Міжнародного конкурсу артистів балету у Варні. У середині шістдесятих  виступ балерини з Харкова став  справжнім відкриттям болгарського конкурсу. А  через два роки після тріумфу у Болгарії  двадцятивосьмирічна  Світлана Коливанова вже  народна артистка України.

До того ж, як  опинитися в Харкові і прославити доти незнайоме східноукраїнське місто, балерина Коливанова закінчила Київське хореографічне училище і , навіть, представляла українську столицю на відборі балетних училищ в Москві як краща учениця. Після училища танцювала на сценах Києва і Ташкенту. Але ті міста стали лише епізодами її творчої біографії. Зі сценою харківського театру опери та балету у  Коливанової пов’язані десятиріччя.

За сорок років на сцені Харківського оперного Світлана Коливанова виступила у   десятках головних партій, створивши такі несхожі образи з репертуару світової балетної класики.

Протягом сорока років ця видатна танцівниця разом зі своїм партнером і чоловіком народним артистом України Теодором Попеску прикрашали український (зокрема  харківський) балет, представляючи національне мистецтво у багатьох куточках світу. Цей балетно-сімейний дует об’їздив увесь Радянський Союз і половину земної кулі. Всюди – аншлаги, оплески, овації, квіти…

Натхненню та техніці Коливанової-Попеску аплодували в кращих театрах Німеччини, Канади, Америки,  Бельгії, Італії.  Була і сцена Большого і знаменитий бразильський стадіон «Маракана», де балерині влаштували шалену овацію, змусивши вийти на «біс».

Найкращі танцюристи зі світовими іменами вважали за честь бути її партнерами. Світлана Коливанова  танцювала і  з Марісом Лієпою  і з Михайлом Баришніковим. Потім партнерами Коливанової ставали вже найталановитіші з її учнів.

Артистка залишила сцену вже незабаром як десять років і  нині є художнім керівником балету ХАТОБу – театру, з яким у Світлани Коливанової пов’язано майже п’ятдесят років високої творчості.


 

 

 

Михайло Остроградський

Слава Михайла Остроградського в Росії була такою великою, що коли молоді люди виїжджали вчитися, то, бажаючи висловити найкращі побажання, рідні й друзі проводжали їх словами: «Ставай Остроградським.

Михайло Васильович Остроградський – один з найвидатніших математиків XIX століття: з непересічним талантом, гострим  та сміливим розумом, глибокими аналітичними здібностями та широкою математичною освітою.

Нащадок старовинного козацького роду  з Полтавщини, молодий Остроградський мріяв стати військовим, але долю майбутнього вченого-математика вирішило навчання у Харківському університеті. До Харкова приїхав у неповні п’ятнадцять і спочатку як вільний слухач відвідував лекції викладачів фізико-математичного відділення  університету.

Через кілька років вже студент університету Остроградський їде продовжувати навчання до Парижа. Слухає лекції видатних французьких математиків. На нього звертає увагу сам П’єр Симон Лаплас, творець “небесної механіки” і  відкрито захоплюється  математичним талантом учня зі слобожанського університету.

Повернувшись через роки до Росії, молодий вчений Остроградський пише  всесвітньо відомі праці. Коло його наукових інтересів  надзвичайно широке. Основні роботи Остроградського, що вирізняються  нестандартністю вирішення, оригінальністю, глибиною думки, стосуються і математичної фізики, і математичного аналізу, і теоретичної механіки.

Дослідження Остроградського і створення передової наукової школи приносять йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу і  визнані всесвітньо. Не лише прогресивний  вчений, а й віртуозний майстер викладання свого предмету, Остроградський вміє   майстерно викласти у захопливій і живій формі не лише абстрактні, але, здавалося б, навіть сухі математичні поняття. Вищі спеціальні навчальні заклади імперії вважають за честь мати його у себе професором.

Критерієм цінності наукової роботи Остроградський завжди вважав практику. Небагато можна назвати видатних математиків світу, чиї теорії так широко використовувалися б на практиці, як ідеї Михайла Васильовича.

Десять років тому ЮНЕСКО внесла ім’я Михайла Остроградського до списку видатних математиків світу.

 


 

 

Никодим

Його ім’я стало символом відродження духовності на Харківщині та повернення до витоків святої прабатьківської віри.

Владика Никодим.  Він сам розповідав, що коли його призначили до Харкова, для нього це було повною несподіванкою.  Він боявся �