Микола Пільчиков
У березні 1898 року одна з одеських газет повідомила, що професор з Харкова Микола Пільчиков прочитає публічну лекцію про електромагнітні хвилі з демонстрацією «багатьох вражаючих дослідів». За допомогою винайдених професором пристроїв, можна буде підривати міни, що розташовані на великій відстані; стріляти із гармат, не наближаючись до них; керувати безконтактно семафорами, морськими маяками, годинниками.
Більше ста років тому це звучало як фантастика. Але було чистою правдою. Публіка у захваті аплодувала фізику Миколі Пільчикову, який за допомогою невідомих радіохвиль, як і обіцяв, запалив на відстані світло в моделі маяка, привів до руху модель залізничного семафора, зробив постріл з маленької гармати.
Світ знає американця Едісона, серба Ніколу Теслу, а ім’я не менш талановитого вченого Миколи Пільчикова родом з Полтави, що вчився і працював у Харкові, відоме лише фахівцям. Його ж напрочуд насичене життя, доля наукових відкриттів і навіть сама загибель досі залишаються нерозгаданими.
Досі здається неможливим зробити за такий короткий час (а прожив Микола Дмитрович лише п’ятдесят років), таку кількість відкриттів! Результатом надзвичайно інтенсивної наукової та експериментальної діяльності українського вченого стали десятки дивовижних винаходів світового значення. А першим був прилад, який записує звуки – електричний фонограф Пільчиков придумав ще студентом Харківського університету. Експериментатор стояв і у витоків створення систем управління механізмами на відстані. Проте його колезі і конкуренту Ніколі Тесла вдалося випередити українця – він не лише отримав патент на аналогічний пристрій з описанням системи радіоуправління кораблем, а й залучив мільйони доларів для реалізації проекту. На жаль, тим часом в Російській імперії Пільчиков боровся з бюрократією та відписками.
Микола Пільчиков - автор праць з геофізики, оптики, радіотехніки, відкрив явище електронної фотографії та сформулював її принципи. Людина дивовижного обдарування, одним з перших почав вивчати не лише радіоуправління, а й радіоактивність та рентгенографію.
Життя Миколи Пільчикова обірвалося несподівано і трагічно сто чотири роки тому. Досі незрозумілі обставини загадкової смерті – в розквіті творчих сил, в лікарні для нервово хворих. Револьвер, яким він, начебто, поцілив собі у серце, незрозумілим чином акуратно лежав на столику поряд. Погодьтеся, важко повірити у версію самогубства людини цілком самодостатньої та авторитетної у наукових колах всього світу.
Микола Костомаров
Поміщик Іван Костомаров обвінчався з кріпачкою Тетяною Мельниковою вже після народження сина. Отже, той з’явився на світ незаконнонародженим. Раптова смерть глави родини поставила сім»ю взагалі в скрутне юридичне становище – за законами Російської імперії, син поміщика й кріпачки Микола Костомаров вважався кріпаком власного батька. Це не могло не вплинути на все його подальше життя.
Людина непересiчної долi, величезної культури й освiченостi, історик, археолог, фольклорист, етнограф, поет i прозаїк Микола Костомаров став ідеологом Кирило-Мефодіївського братства – таємної політичної антикріпосницької організації, куди приєднався його товариш Тарас Шевченко. Своїми переконаннями та близькiстю до революцiйно-демократичного руху Костомаров зарекомендував себе як передовий громадський діяч, за що і був покараний засланням.
Але насамперед Микола Iванович –надзвичайно працьовита людина. Свій вік він провів за письмовим столом та в архiвних пошуках документiв, якi давали йому змогу вiдкривати новi сторiнки в українськiй iсторiї. Вiн одним з перших порушив питання про узаконення мови українського народу та його історії. Але найголовніше – Костомаров став першим вченим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика – став вiдстоювати думку, що історію творить саме народ, а не царі.
Фольклором і козацьким минулим України захопився в Харківському університету, де вчився на історико-філологічному факультеті. Обдарований юнак вивчав мови, цікавився античною історією, європейською філософією, вчився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Але визначив свій пріоритет, зблизившись з гуртком українських романтиків. Студенти об’єдналися навколо професора –славіста і літератора –романтика Івана Срезневського і сприймали фольклор як вираження народного духу, складали вірші та балади.
До них долучився і Костомаров, який переконався , що історію треба вивчати не лише за літописами, але й за народною творчістю та звичаями, які сам став збирати та досліджувати. Ці дослідження потім переростали у серйозні наукові роботи. А Микола Костомаров став одним з перших фахівців української літературної критики і виробив її науково-методологічні засади.
«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом керувався все життя.
Казимир Малевич
Лише одна з його численних робіт широковідома. Це не було для майстра образою, він навіть сам підтримував свою специфічну славу і був глибоко переконаний, що «Чорний квадрат» – це вершина!
Одну з найдивакуватіших і найскандальніших картин світового живопису Казимир Малевич створив майже сто років тому – у 1915-му. На білому тлі – чорний квадрат зі сторонами по сімдесят дев’ять з половиною сантиметрів. Авангардна картина, яку публіка відразу помітила, стала своєрідним переворотом свідомості у мистецтві, адже всі звикли, що з-під пензля художника мають виходити “нормальні” картини. Тогочасні критики навіть порівнювали загадковий “Чорний квадрат” зі славетною “Джокондою” да Вінчі.
Потужний поштовх до мистецтва, Казимир Малевич отримав під Харковом, у невеликому селі Пархомівка Краснокутського району. Лише недавно з’ясувалося, що дитинство він провів саме там. Наприкінці дев’ятнадцятого століття поляк Северин Малевич приїхав з родиною на Харківщину як один з кращих цукроварів Російської імперії на запрошення підприємця та мецената Павла Харитоненка реконструювати виробництво цукру. Першокласний цукровар, Малевич мріяв, щоб і син освоїв його ремесло. Але надивившись, як жінки розписують стіни та печі дивовижними орнаментами й химерними квітами, майбутній авангардист одного разу власноруч намалював у кутку свіжовибіленої хати яскравого півника. Сімнадцятирічним він поїхав до Києва вчитися малювати.
Казимиру Малевичу судилося стати одним з головних героїв історії мистецтва двадцятого століття. Майже сто років сперечаються про його «Чорний квадрат” і називають то геніальним шедевром світового живопису, то незрозумілою мазнею, яку може повторити дитина. Одні кажуть, що Малевич написав незрозумілу роботу, щоб «дати план» по картинах, бо великий зал, де мала проходити виставка, необхідно було швидко заповнити! А дивну геометричну картину публіка високо оцінила лише через те, що Малевич на той час вже був авторитетним професіоналом. Згідно іншої версії, Казимир Малевич задумав створити щось особливе, але не виходило. Розізлившись, він замалював творчі потуги чорним кольором. Так з’явився “Чорний квадрат” як вираження творчої експресії художника. Малевичу вельми сподобався успіх своєї роботи. Вона стала першою у триптиху. Після неї він написав ще «Чорний хрест” та “Чорне коло”.
Всього ж чорних квадратів Казимир Малевич написав чотири. Найвідоміші картини майстра знаходяться в музеях Москви та Петербурга.
Юрій Олеша
«Письменники — це інженери людських душ». Дане визначення стало відомим у Радянському Союзі вісімдесят років тому. Його авторство довго приписували Сталіну. Але насправді таку характеристику своїм колегам дав письменник Юрій Олеша. Його самого називали у колі літераторів «королем метафор». Найвідоміша книга Олеші «Три товстуни» метафорами просто начинена.
Поляк за походженням, Юрій Олеша народився в Єлисаветграді, але літературною батьківщиною вважав Одесу – прожив там практично усе дитинство й початок юності. У приморському місті розпочалася його дружба з Багрицьким, Катаєвим, Ільфом і Петровим. Тоді вони були просто одержимими літературою юнаками. Ця творча компанія майбутніх класиків у 1921-му році змушено покинула Одесу, де розпочався голод. Олеша став друкувати вірші в періодичній пресі Харкова. В столиці радянської України теж було голодно, ходили в штанях з мішковини, босі – черевики довелося продати, щоб не померти з голоду.
І хоча у Юрія Олеші була можливість емігрувати до Польщі разом з батьками, які були збіднілими польськими дворянами, він цього не зробив. «Мені було двадцять два роки, – писав згодом Олеша,- я плакав, був молодий, без грошей, без професії – я залишився зовсім один в країні, проклятій моїм батьком».
Через три роки двадцятип’ятирічний Олеша напише свою головну книгу – свій перший твір прозою — роман-казку «Три товстуни». Твір, від якого буде в захваті літературний світ постреволюційної країни, Юрій Олеша створить вже в Москві. І присвятить дружині Ользі Суок. На її честь назве одну з героїнь казки –Ляльку Суок. Біографи кажуть, що письменник поїхав з Харкова до Москви через те, що йому, тоді ще холостому, відмовила сестра його майбутньої дружини, Серафима.
«Трьом товстунам» випала щаслива творча доля. На замовлення МХАТу Олеша зробив інсценування роману-казки, що й досі йде в багатьох театрах світу. За твором знято художній фільм.
Доля автора виявилася не такою успішною як доля його твору. Хоча Катаєв писав, що й він сам, і Булгаков губляться в променях слави Юрія Олеші. Талановитий журналіст, але він сам з гіркотою називав себе в післявоєнні роки «князем «Націоналя», маючи на увазі власний спосіб життя. «Невроз епохи», який гостро відчував письменник, відбився в невиліковному алкоголізмі. Його шістдесятиріччя минуло непоміченим.
Інна ГУЛАЯ
Чоловік під час Великої Вітчизняної війни втрачає дружину. Життя без сім’ї та коханої людини для нього не має сенсу. Він опускається на дно життя, випиває, коротаючи самотньо вік у міській комуналці. Але одного разу випадково дізнається, що десь в селі живе дівчина-сирота. Війна з фашистами закінчилася кілька років тому, але дівчина досі чекає, що її батьки ось-ось повернуться. Вона вірить і щиро сподівається знову побачити найрідніших людей.
У кінофільмі «Когда деревья были большими» свою першу драматичну роль – доброго, але недолугого Кузьми Йорданова, який вирішив стати батьком незнайомій сільській дівчині, зіграв Юрій НІКУЛІН. Але головною вдачею фільму стала Інна ГУЛАЯ. Двадцятирічна студентка виконала головну жіночу роль. На початку шістдесятих писали, що «акторська гра Інни Гулая вирізняється високим психологізмом і глибоким зануренням в образ персонажа». Наївна, добра, відкрита героїня, з чистими пронизливими очима підкорила всіх. Її «кіношний батько» Юрій Нікулін пізніше згадував, що репетирувати з Інною було надзвичайно цікаво, і додавав: «Я не знав людини, яка могла б не любити її. Я був лише одним з численної армії її шанувальників».
Інна Гулая народилася в Харкові, за півтора місяці до початку війни, – 9 травня 1941-го. Коли люди дізнавалася, що вона народилася саме в День перемоги, їй доводилося наче виправдовуватися, що вона це зробила не навмисно
Стосунки Інни Гулая зі справжнім батьком були непростими. Він побачив дочку вперше лише дев’ятнадцятирічною. Ще до народження Інни він кинув матір, коли дізнався, що вона – дочка розстріляного наркома Харкова. Інна з мамою переїхали до Москви разом з вітчимом, який до них дуже добре ставився. Там вона вже і вчилася на актрису.
Після прем’єри фільму «Когда деревья были большими» з актрисою Інною ГУЛАЯ у головній ролі ніхто не сумнівався, що на неї чекає винятково велике майбутнє. Але, на жаль, ця стрічка стала лише щасливим епізодом у її непростому творчому і особистому житті. Проте в історії кіно цей пронизливий фільм є одним з кращих фільмів тієї епохи, який розповідає про те як дві самотні душі, долі яких знівечила війна, знайшли одне в одному підтримку та любов.
Марко Кропивницький
Якось імператор Олександр II, захоплений акторською майстерністю Марка Кропивницького, запропонував йому грати в Імператорському театрі в Петербурзі. Така пропозиція давала змогу Кропивницькому жити безтурботно і заможно. Але Марко Лукич рішуче відмовився: він жив, працював і хотів працювати лише на Україні.
Марка Кропивницького ще за життя називали «батьком українського театру». Він встигав проявляти себе різнобічно – режисер, драматург, декоратор, актор. Наділений яскравою сценічною зовнішністю і різнобічним акторським талантом, він легко переходив від гнівного пафосу до гумору і однаково незрівнянно грав трагедію та комедію – понад п’ятсот різнохарактерних ролей, більше сорока написаних драм, комедій та водевілів.
А ще Кропивницький відкрив для української сцени безліч талановитих акторів – чого варте лише ім’я Марії Заньковецької! Крім неї, у Кропивницького вчилися Іван Карпенко-Карий, брати Тобілевичі, Микола Садовський, Опанас Саксаганський. Що не ім’я – то окрема епоха в історії українського театру!
Марко Кропивницький зробив на Україні те, що чотириста років до того у Великій Британії вдалося Вільяму Шекспіру – створив «професійне театральне лицедійство». Перше знайомство з творчістю Шекспіра справило на Кропивницького неабияке враження. Ще підлітком, читаючи рядки великого драматурга, він відчув пристрасть до театру та акторської гри. Але на професійну сцену він вперше вийшов в тридцять «с хвостиком». До того виступав в аматорських театральних гуртках, працював дрібним чиновником в повітовому суді. Кожен вихід на сцену актора Кропивницького зал вітав вибухом сміху, а деякі епізоди просили повторювати знов і знов. Він гастролював безперервно. Об’їздив з побутовим репертуаром всю Російську Імперію. А значну частку свого життя провів на Харківщині - виступав на сценах харківських театрів, ставив спектаклі в Куп’янську, Вовчанську, Ізюмі, Лозовій, Богодухові, Мерефі.
Протягом останніх двадцяти років «український Мольєр» мешкав на хуторі Затишок, що нині знаходиться в Шевченківському районі Харківщини. Писав п”єси на злободенні теми тогочасного життя, перекладав свого улюбленого Шекспіра, клопотався про організацію школи для селянських дітей, інколи виїжджав брати участь у спектаклях.
Він і помер у вагоні поїзда Харківсько-Миколаївської залізниці. Могила «батька українського театру» знаходиться у Харкові на старому цвинтарі, де зараз розташований Молодіжний парк. Кращі п’єси Марка Кропивницького і досі йдуть на сценах українських театрів.
Борис Грінченко
Він ще хлопчиком полюбляв слухати мелодійну українську мову, хоча його батько, відставний офіцер зі збіднілих дворян, спілкувався нею лише з селянами. Але саме він, Борис Грінченко, уродженець Східної України, став автором перших підручників з української мови й літератури, відстоював поширення української мови в школі та в установах і навіть уклав чотиритомний тлумачний «Словарь української мови».
Етнограф, мовознавець, педагог, літературознавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, Борис Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині це Сумська область). Навчився грамоті рано, перечитав все, що було в батьківській бібліотеці, а під впливом прочитаного почав писати вірші.
В Харкові він не лише почав здобувати освіту, але й зблизився з народницькими гуртками, став вивчати й поширювати їх видання. За розповсюдження заборонених книг, Грінченка незабаром арештували і ув’язнили на кілька місяців. Але знання з історії рідного краю, мови та культури Грінченко поглиблював і вдосконалював всюди. Успішно склавши іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя, він якийсь час вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. А потім розпочав активну літературну діяльність. З-під пера Бориса Грінченка вийшли десятки оповідань, драми на історичні теми, перекладав твори Шіллера, Гете, Гейне, Гюго. Велику увагу приділяв видавничій справі. В умовах жорстокої заборони, коли не дозволялося видавати українські книжки, йому вдається їх випустити серйозним накладом.
Грінченко збирає та записує почуті українські пісні, легенди, казки. Багато в чому йому допомагає дружина. З нею він познайомився у Змійові на вчительських курсах і вона стала йому вірним другом і соратником у всіх справах.
Надзвичайно дієвий, Борис Грінченко займався кількома справами паралельно. Коли поїхав до Києва, то не тільки працював над словником, а й був активним у громадській діяльності, далі – став керувати організацією української преси і товариства «Просвіта».
В результаті побачила світ тритомна праця з українського фольклору, словник української мови, робота над яким тривала не один рік! У чотирьох томах «Словаря української мови» – шістдесят вісім тисяч українських слів з народної писемної мови, від Котляревського й до початку двадцятого століття. За цю грандіозну роботу Борис Гринченко був нагороджений премією Миколи Костомарова.
Микола Трублаїні
Він одним з перших українських письменників став писати у пригодницькому жанрі. Його повісті та оповідання овіяні романтикою, вірою в перемогу та досягнення мети. Він прожив лише тридцять чотири роки, але його напрочуд цікаве життя було наповнене подіями і відбилося в численних художніх творах. Щирих і захопливих.
Микола Трублаїні родом з Вінниччини, але його коротке життя було тісно пов’язане з Харковом. Сюди приїхав вчитися на Всеукраїнські курси журналістики, тут навчався на фізико-математичному факультеті інституту народної освіти. Його товариші й не здогадувались, що їх однокурсник вже через кілька років стане найулюбленішим і найпопулярнішим письменником молоді і за десять років надрукує більше трьох десятків книжок, підписаних прізвищем Трублаїні. Саме так друзі жартома називали Миколу Трублаєвського. Колеги його шанували, а для дітей він був просто беззаперечним авторитетом. У щойно організованому Харківському Палаці піонерів невгамовний письменник-мандрівник, який до середини тридцятих побував у найвіддаленіших куточках Радянського Союзу, організував Клуб юних дослідників Арктики. Там юні географи, метеорологи, авіатори, дослідники підводних глибин могли не лише спілкуватися з зимівниками полярних станцій на відстані, а й взяти участь у першій в історії радянської школи заполярній екскурсії. У спеціальному вагоні, який прямував за Полярне коло і називався «Криголам на колесах», було все потрібне для дослідників Півночі — від компаса до штурманської рубки.
Самого Трублаїні з дитинства манив вітер героїки та пригод. Молодим журналістом він безперервно мандрував. Опанувавши професії кочегара, механіка, вантажника, відважно долав важкі випробування і ходив на криголамах від південного Севастополя до самої Півночі; побував у Сибіру, на Ангарі, відвідав Карелію, Кольський півострів, в Донбасі вивчав життя шахтарів. Після кожної подорожі Трублаїні пише про свої враження, про веселих, відважних і дужих людей, які стають героями його нарисів та оповідань. Остання прижиттєва книжка письменника вийшла у 1941 році.
Микола Трублаїні очолював харківську філію видавництва “Радянський письменник”, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. Ця подорож стала для нього останньою. Він взяв участь у першому бою і не повернувся з нього
Ім’я Миколи Трублаїні, письменника і мандрівника, має українська літературна премія за твори для дітей та юнацтва.
Програма «Ad fontes» ( з лат. «До джерел»)
Відомі люди , імена яких повя’зані із Харковом.
